Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

високого бадилля: довгі тонкі стебла зів’ялої цикути й лісовий купир, іван-чай, що сіяв зерна в розпушену золу, повзуча кропива та чортополох. Похмура то була місцина, проте після потайного Пралісу вона здавалася чарівним і радісним садом.

Гобіти збадьорились і з надією дивились угору, де в небесах розквітало сонце. На дальньому кінці галявини у стіні дерев було видно отвір, а за ним — манила до себе стежка. Вони бачили, як вона біжить через ліс, місцями широка та відкрита, хоча подекуди дерева наступали на неї, затіняючи своїм темним віттям. Подорожні поїхали цією стежкою. Вона ще ледь-ледь піднімалась угору, та тепер гобіти їхали швидше і з легшим серцем, аніж на світанку: їм здавалося, що Ліс полагіднішав і нарешті вирішив пропустити їх без жодних перешкод.

Але за якийсь час повітря стало гарячим і задушливим. Дерева зусібіч знову тісно зійшлись, і мандрівники не могли бачити дороги перед собою. Зараз вони дужче, ніж раніше, відчули, як на них тисне лихий дух Лісу. Довкола було так тихо, що тупіт копит їхніх поні, які то наступали на хрустке пожухле листя, то перечіплювалися через приховане коріння, громом відлунював у їхніх вухах. Фродо спробував заспівати пісню, щоби всіх підбадьорити, проте його голос перейшов на шепіт:

О ви, мандрівники в краю, де тінь,

не бійтесь! Хоч тьмою став він —

цей ліс, — та й в нього є кінець,

де сонця зблисне вам вінець:

і захід сонця й сонця схід,

згасання дня і дня прихід.

Чи так, чи сяк — ліс має край...

Край, — щойно він вимовив це слово, голос його зовсім стих. Повітря було важке, а складання слів утомлювало. Відразу позаду них зі старого навислого дерева на стежку з хрускотом упала гілляка. Дерева, здавалося, зімкнулися перед ними.

— Не подобаються їм усі ці «кінці» та «краї», — сказав Мері. — Найліпше зараз узагалі не співати. Почекай, допоки дістанемося-таки до краю, а тоді вже обернемось і втнемо їм хором прощальну пісню!

Він говорив енергійно і, якщо й почував тривогу, то не виказував її. Решта гобітів не відповідала. Усі були пригнічені. На серце Фродо потроху лягав важкий тягар, і він із кожним кроком дедалі сильніше жалкував про те, що йому спало на гадку кинути виклик підступності дерев. Правду кажучи, він уже хотів спинитись і запропонувати вертатися назад (якщо це ще було можливо), коли становище їхнє знову змінилося. Стежка перестала йти вгору, на якийсь час ставши майже рівною. Темні дерева розступились, і попереду гобіти побачили доріжку, що стелилася майже прямо. Перед ними, тільки трішечки осторонь, стояв зелений пагорб без дерев, що, мов лиса голова, здіймався понад довколишнім лісом. Стежка, здається, бігла просто до нього.

Й ось вони знову поспішали вперед, утішені думкою, що ненадовго піднімуться понад склепінням Лісу. Стежка пірнула, а тоді вкотре почала в’юнитись угору, привівши їх нарешті до підніжжя крутосхилу. Там вона виринула з-під дерев і зникла серед дерну. Ліс обріс пагорб, мовби густе волосся, що враз обривається колом біля виголеної маківки.

Гобіти вели своїх поні вгору, закрут за закрутом, доки дісталися до вершини. Там вони зупинились і взялися пильно роздивлятися довкола. Повітря мерехтіло, осяяне сонячними променями, проте обрій затягнула паволока, тож далеко вони не бачили. Поблизу імла вже майже розтанула, хоча де-не-де в лісистих улоговинах іще клубочилися її клапті, а на півдні з глибокої балки, тягнучись просто через Ліс, досі піднімався туман, схожий на пару чи на пасма білого диму.

— Онде, — сказав Мері, показуючи рукою, — онде стрічка Верболозки. Вона збігає з Пагорбів і тече на південний захід просто посеред Лісу, щоби з’єднатися з Брендівинною за Запліттям. Ми не хочемо йти тією дорогою! Долина Верболозки, розповідають, є найдивнішою частиною цілого лісу — своєрідним центром, із якого походить уся його дивність, — здається, так.

Троє інших гобітів поглянули туди, куди вказував Мері, та вони мало що побачили через тумани понад вологою, глибоко прорізаною долиною, поза якою південна половина Лісу поволі зникала з очей.

Сонце на вершині пагорба почало припікати. Було, напевно, близько одинадцятої, та осіння паволока все ще не дозволяла їм добре розгледіти інші напрямки. На заході вони ніяк не могли видивитися ні лінію Живоплоту, ні долину Брендівинної, заховані в імлі. На півночі, куди гобіти позирали з найбільшою надією, не було видно нічого схожого на смугу Східної Дороги, до якої вони мали дістатися. Мандрівники перебували на острові посеред моря дерев, а обрій був затуманений.

З південно-східного боку земля різко обривалася, ніби стрімкі схили пагорба закінчувалися десь далеко попід деревами, як узбережжя острова, що насправді є схилами гори, яка здіймається з водних глибин. Гобіти сиділи на зеленому краю і дивилися понад ліс унизу, наминаючи принагідно обід. Коли сонце піднялось і проминуло зеніт, вони змогли розгледіти віддалік на сході сіро-зелені обриси Пагорбів, які лежали по той бік Пралісу. Це вельми їх звеселило: добре було побачити бодай щось поза межами лісу, хоч вони не хотіли б іти тим шляхом, якби змогли цього уникнути: Курганні Пагорби мали лиху славу в гобітських легендах, не кращу від слави самого Лісу.

Перегодом мандрівники продовжили путь. Стежка, що привела їх до цього пагорба, знову вигулькнула на північному його схилі, та, пройшовши нею зовсім трохи, вони збагнули, що поступово повертають праворуч. Невдовзі стежка почала хутко збігати донизу, і гобіти здогадалися, що вона стрімголов мчить до долини Верболозки — зовсім не в тому напрямку, куди би вони хотіли йти. Хвильку посперечавшись, вони вирішили, що треба зійти з цього путівця і продиратися на північ; бо, хоча вони й не побачили її з вершини пагорба, Дорога повинна була бути в тому напрямку, та до неї, напевно, було не надто й далеко. А ще з північного боку, ліворуч од стежки, земля здавалася сухішою та не такою зарослою, як тут, бо вивищувалася схилами, дерева на яких тоншали, а сосни і ялини змінювали дуби та в’язи й інші дивні безіменні мешканці пущі.

Спершу гобіти гадали, що не помилилися зі своїм вибором: їм добре їхалось уперед із пристойною швидкістю, хоча кожного разу, коли таланило поглянути на сонце де-небудь на відкритій галявині, їм здавалося, що вони в незбагненний спосіб звертали на схід. Але за якийсь час дерева почали знову змикатися якнайтісніше саме в тих місцях, де, як виглядало здалеку, вони були тонкими й не