Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 124
Перейти на сторінку:
побаченим, Ґендзі щось написав на краю розгорнутого листа... Глянувши скоса, Тайфу побачила:

«Хоч колір цей

Душу мою не вабить,

Але як сталося,

Що рукавом цього

Шафрану[142] я торкнувся?

Мені завжди ця квітка

яскраво-червоною здавалася, але...»

«Очевидно, він має підстави нарікати на червону квітку», — міркувала Тайфу, але, навіть співчутливо згадуючи обличчя принцеси, не раз побачене в місячному світлі, визнала вірш Ґендзі потішним.

«Червоне носі,

Що, раз пофарбоване,

Блякне невпинно,

Хіба заслужило

Такої огуди від вас?..

О, як тяжко жити в цьому світі...» —

звично, ніби сама до себе, відповіла Тайфу.

Її вірш був нічим непримітний, але Ґендзі раз у раз жалів: «От би принцеса хоч на такий спромоглася...» Йому зовсім не хотілося, щоб через це постраждала її репутація. Коли піді­йшли кілька жінок, Ґендзі, зітхаючи, сказав: «Краще сховаймо це вбрання. Хіба можна таке дарувати?» «Навіщо я показала? Виходить, ніби і я не маю жодного смаку...» — і зніяковіла Тайфу тихо вийшла.

Коли наступного дня Тайфу прислуговувала в палаці, то, помітивши її в передпокої, Ґендзі кинув їй записку і сказав: «Ось відповідь на вчорашнє. Здається, надто зухвала». — «А що таке?» — зацікавилися жінки.

«Покинув діву,

Що з гори Мікаса,

Обличчям схожу

На сливи червону квітку...»[143] —

наспівно проказав Ґендзі й вийшов.

Тайфу сподобалася ця пісня, а жінки, які не здогадувалися, про що йшлося, запитали: «А що ж його так потішило?» — «Та нічого особливого. Мабуть, одного морозного ранку він побачив особу з червоним носом, яка любить одягатися у червоний шовк...» — сказала Тайфу.

«Але ж така пісня недоречна. Бо серед нас нема нікого з червоним носом. От якби він побачив Сакон або Хіго-но унебе...»[144] — так нічого й не зрозумівши, перемовлялися жінки.

Коли Тайфу принесла принцесі відповідь Ґендзі, її прислуга, зібравшись докупи, захоплено прочитала:

«Ночі самотні

Нас ділили не раз,

Тож навіщо

Нас віддаляти

Ще одним носі?»

Ці слова, накидані недбало на простий білий папір, здавалися всім вельми досконалими.

Увечері, в останній день року, Тайфу прийшла до принцеси з тією ж самою скринькою, заповненою набором святкового вбрання, очевидно, подарованого колись самому Ґендзі — верхнього одягу з темно-пурпурової візерунчастої тканини, ще одного — золотистого кольору та інших речей. «Може, йому не сподобався колір посланого вбрання?» — гадала Тайфу, а літня жінка з прислуги заперечила: «Та ні, воно темно-червоного кольору і нічим не гірше від цього!» «А наскільки природними й переконливими є вірші нашої пані. Тоді як відповідь пана Ґендзі відрізняється лише цікавою формою», — не вгавали жінки. А принцеса, пам’ятаючи, скільки зусиль вона доклала, щоб написати власного вірша, переписала його окремо й сховала у шухляду.

Хоча минув перший день року й почалася підготовка до Пісенної ходи чоловіків[145], усюди у столиці вирувало звичне передсвяткове пожвавлення, Ґендзі не переставав з жалем згадувати сумовиту оселю покійного принца. І от на сьомий день, як тільки закінчилося Свято білих коней[146] і настав вечір, він покинув Імператорський палац, вдаючи, ніби йде в свою палацову вартівню, а сам, як споночіло, вирушив до принцеси. Останнім часом її оселя помітно змінилася, ніби ожила й тепер скидалася на звичайну столичну садибу. Стала лагіднішою і вона сама. «Може, і справді вона різко змінилася?» — думав Ґендзі.

Наступного ранку він вдавав, ніби спить, аж поки не зійшло сонце. Східні бічні двері будинку стояли відчинені, а над галереєю напроти не було даху, тому сонячне проміння відразу проникало всередину, а відблиски снігу, що випав за ніч, дозволяли ще виразніше бачити все, що там відбувається. Помітивши, що Ґендзі вже одягається в носі, принцеса підійшла ближче і прилягла неподалік від галереї. Форма її голови і волосся, що спадало на плечі, були чарівними. «От якби вона переродилася наново...» — подумав Ґендзі, піднімаючи ґратчасте вікно. Навчений своїм колишнім сумним досвідом, він не підняв його до самого кінця, а підставив під нього лавочку-підлокітник. Потім узявся доводити до ладу розпатлане на скронях волосся. Прислуга винесла йому незвично старомодне дзеркало, китайську скриньку для гребінців і скриньку з перукарським причандаллям. Несподівано для себе він з великою приємністю знайшов у скриньках не тільки жіночі, але й чоловічі речі, щоправда, в невеликій кількості. Одяг принцеси цього разу здавався цілком звичайним, як у людей такого стану, бо його прислав Ґендзі. Щоправда, сам не впізнав його, а лише помітив, що накидка з цікавим візерунком чомусь видалася йому дивною. «Принаймні в новому році я хотів би почути ваш голос. Як ждуть, «коли соловей заспіває»[147], так нетерпляче сподіваюсь я, що станете зі мною лагіднішою...» — сказав Ґендзі, й раптом почув боязкий, тремтячий голосок: «Пташок численних щебет!.. І тільки я старішаю...»[148]

«От і добре! Тепер видно, що розпочався новий рік», — усміхнувся Ґендзі й, вимовивши: «Невже це сон?..» — вийшов, супроводжуваний поглядом принцеси. Вона прикривала рот рукавом, а над ним виступала яскрава квітка шафрану... Далебі, неприємне видовище!

У садибі на Другій лінії Ґендзі побачив юну Мурасакі, чарівну в своїй напівдорослості. Здавалось, що і яскраво-червоний колір їй би личив. Наївна й безпосередня, вона справляла приємне враження у м’якому, без візерунків, блідо-рожевому дитячому вбранні. Оскільки, дотримуючись старомодного звичаю покійної монахині, дівчинці не малювали зубів, Ґендзі звелів надати їй привабливого сучасного вигляду — почорнити зуби й чітко накреслити виголені брови. «Навіщо я витрачаю сили на сумнівні зв’язки з різними жінками, а не тримаюся біля такого чарівного створіння?» — думав він, як завжди, граючись з дівчинкою в ляльки. Дівчинка малювала картинки і розфарбовувала їх. До її численних малюнків Ґендзі додавав свої. Намалював жінку з довгим волоссям, а її ніс ледь-ледь мазнув червоною фарбою. Навіть намальована на папері, вона йому не подобалася. Поглядаючи на своє відображення в дзеркалі, Ґендзі торкнувся пензликом з червоною фарбою кінчика власного носа, й тоді навіть його вродливе обличчя так різко змінилося, що стало потворним. Юна Мурасакі дивилася на нього й голосно сміялася. «А що, як я назавжди залишуся такою потворою? Що тоді скажете?» — запитав Ґендзі. «Ні, я на таке не згодна», — відповіла вона занепокоєно — мовляв, ану ж раптом фарба не змиється? А Ґендзі, вдаючи, ніби стирає пляму, сказав: «Нізащо не стирається. От що ми наробили! Що на це скаже Його Величність?» Стривожена дівчинка підбігла до нього і намагалася стерти фарбу. «Тільки не додавайте ще й туші, як Хейтю[149]. Я витерплю червоний колір», — жартував Ґендзі. Обоє справді здавалися ідеальною парою.

Був яскравий весняний день, коли крізь імлу от-от мав з’явитися на вершинах дерев перший цвіт, а на гілках слив мали розпуститися їхні пуп’янки. А от червона слива, що росла біля ґанку, вже прикрасилась квітами, як звичайно, раніше за всіх.

«Чомусь червоні квіти

Були мені не до вподоби,

Та полонили

Мою душу

Розквітлі сливи...» —

сказав, зітхаючи, Ґендзі. Що їм усім готує прийдешнє?

Свято багряного листя

Головні персонажі:

Ґендзі, 18-19 років

Імператор Кіріцубо, батько Ґендзі

Фудзіцубо, 23-24 роки, наложниця імператора Кіріцубо

То-но цюдзьо, брат Аої, дружини

1 ... 45 46 47 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"