Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 46: Серце пам’ятає

 

Явуз підняв на ноги всіх своїх знайомих. Його зв’язки дозволяли йому дізнаватися все першим, але цього разу інформація вислизала з його рук. Евсун зникла, і ніхто не знав, де вона.

Тим часом Айше вбігла до будинку Дживана.

— Дживане! — вигукнула вона, ледве переводячи подих.

— Що таке, Айше? Чого ти так кричиш?

— Евсун… Вона зникла. Її ніде немає!

Дживан зупинився, стискаючи кулаки.

— Як це зникла?

— Вона сказала Явузу, що йде додому. Але після того її ніхто не бачив!

Холодний піт виступив на його чолі. Що, якщо всі дізнаються, що це він тримає Евсун під замком?

Після розмови Дживан пішов у підвал, де була його донька.

Евсун лежала майже непритомна. Її тонкі пальці тремтіли, губи посиніли. Вона не відчувала холоду, бо вже майже не відчувала нічого.

Дживан нахилився до неї.

— Я відпущу тебе за однієї умови, — його голос був крижаним. — Ти повернешся до Англії.

Евсун розплющила очі, але її погляд був відсутнім.

— Ні…

Вона не встигла сказати більше. Світ перед очима почав розпливатися, і вона втратила свідомість.

Дживан зітхнув і, не кажучи більше ні слова, зачинив двері.

Тим часом Емір не міг знайти собі місця. Він ходив по кімнаті, тиснув пальці до скронь, намагався думати логічно, але паніка не відпускала його. Що, якщо вона померла?

Його телефон розривався від дзвінків, але він їх ігнорував.

До будинку зайшов Мете.

— Я все дізнався.

Емір схопив його за лікоть:

— Де Евсун?!

Мете на мить задумався, перш ніж відповісти:

— Останній раз її бачили вдома. Після того вона нікуди не виходила.

Емір затримав подих.

— Це означає, що її там тримають.

Мете кивнув.

Не гаючи ні секунди, Емір сів у машину і помчав до будинку Евсун.

Він знав цей будинок напам’ять. Без зайвих роздумів він переліз через балкон і проник до її кімнати. Але там було порожньо.

На столику лежала записка:

“Я повернулася до Англії. Не шукай мене.”

Емір стиснув записку в кулаці.

— Брехня…

Він перевірив одну кімнату, іншу, третю… Його серце калатало. Коли він підійшов до зачинених дверей підвалу, щось усередині нього обірвалося.

Він поклав руку на ручку. Закрито.

— Евсун?!

Тиша.

Емір не роздумував. Він вибив двері з одного удару.

Те, що він побачив, змусило його серце завмерти.

Евсун лежала на холодній підлозі, її обличчя було блідим, губи потрісканими. Вона ледь дихала.

— Евсун! — він кинувся до неї, торкаючись її обличчя, перевіряючи пульс.

Вона жива.

Він не думав. Просто взяв її на руки й виніс із цього будинку.

Емір привіз її до будинку біля моря — місця, про яке ніхто не знав.

Він поклав її на ліжко, накрив ковдрою, перевірив температуру.

Гаряча.

Він тримав її за руку, поки вона не прокинулася.

Очі Евсун повільно відкрилися, вона побачила перед собою його обличчя і… зраділа.

— Еміре…

Вона рвучко обійняла його.

Емір зітхнув з полегшенням:

— Евсун моя… Нарешті ти прокинулася.

Вона подивилася навколо:

— Де я? Як я тут опинилася?

— Я привіз тебе сюди, — Емір стиснув її руку. — Що сталося?

Евсун відвела погляд:

— Це тебе не стосується. Дозволь мені піти.

Емір стиснув губи.

— Ти мало не померла. Як це мене не стосується?!

Він підняв її обличчя, змушуючи подивитися йому в очі.

— Розказуй.

Евсун заплющила очі.

— Батько дізнався… про вагітність.

Серце Еміра пропустило удар.

— Що?

— Він хотів знати, хто батько.

— То це твій батько тебе закрив?

Евсун кивнула.

— Я його… — Емір зціпив зуби, стискаючи кулаки.

— Ти нічого йому не зробиш, — тихо сказала вона. — Мені треба повернутися.

— Ти нікуди не підеш! Тут ти в безпеці.

— А якщо вони знайдуть нас? Якщо щось зроблять тобі?

— Вони нас тут не знайдуть.

Евсун на мить задумалася.

— А мама? Вона переживає.

— Твій батько поширює чутки, що ти поїхала до Англії.

— Що?!

— Він хоче замести сліди.

Емір ніжно торкнувся її щоки:

— Відпочинь. А потім подумаємо, що робити далі. Але знай: що б ти не казала, я не покину тебе.

Очі Евсун наповнилися слізьми.

— Пробач мені…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍