Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

  А найстрашніше - вони обоє це відчували. І навіть, здавалось, що діти теж це помічали, бо вже й самі давно дорослі, і розуміють набагато більше, ніж того б хотіли батьки. Ця тиша між батьками, ці обережні погляди за столом, це натягнуте «все добре» вже стало частиною їх буденності. І Андрій знав: це не той спадок, який він хоче їм залишити.

  Він не хотів, щоб Іван, Люба та Надія вважали шлюб мовчазною терплячістю без права на щастя. Що любов - це щось мимохідне, таке, що колись було, а потім зникло.

  Одного вечора сидячи в кімнаті, коли тиша здавалась важчою за всі розмови разом узяті, Андрій прийняв рішення. Його не можна було назвати легким. Але він відчував - інакше не можна. Вперше за багато років, він дозволив собі подивитись на дружину не як на супутницю життя, а як на жінку. І вперше за двадцять три роки шлюбу він признався сам собі - вона ніколи його не кохала. Хоч як сильно він цього не хотів раніше. Так, вона була поруч. Турботливою та уважною. Відданою навіть без любові до нього. Але не було головного - любові, тієї, що спалах у грудях, що тривога в очах. Вона його просто прийняла як свою долю, як хрест, як життя, яке просто так склалось. І прожила його гідно. Але мовчки.

   І якщо вже не можна повернути час, не можна зробити по-іншому молодість, то хоча б тепер, хоч на завершенні їхнього спільного шляху, він міг дати їй головне - свободу. Ту, про яку вона мовчала все життя. Він не мав образи, не мав претензій. Тільки вдячність. І біль - за згаяні роки, за щастя, що пройшло повз.

«Тепер час відпустити» - подумав він. «Для неї, і для себе теж».

  Рішення діяти остаточно сформувалося в ньому, мов зерно, що довго проростало у тиші сумнівів і нарешті пробилось на світ. Із цією думкою прийшло несподіване, але таке жадане полегшення - мов важкий тягар, який роками лежав на плечах, нарешті зник, давши можливість дихати вільно. Андрій ще не відчував такої ясності. Йому більше не хотілося жити в тіні напівправди і з мовчазних слів. Внутрішній голос, що досі шепотів, тепер говорив твердо і чітко: пора.

  Як на диво, обставини склалися якнайкраще. На найближчі вихідні запланували поїздку в рідне село. Там було усе інше - повітря, насичене запахом справжнього літа, рідні очі близьких душі людей, лагідні вітання, теплі спогади, що повертали із забутої глибини. Тиша в селі не гнітила, навпаки - вона огортала душу мʼяко, наче ковдра дитинства. Старі дерева, знайомі ще з юності, ніби схилялися до них із мовчазною підтримкою. Усе, що в місті здавалося складним і важким, тут ставало простішим. Село дало йому той внутрішній ґрунт, на якому проростає сміливість. Він знав - саме тут, серед цих полів, степів та дерев, що пахне щастям дитинства, він зможе сказати все, тут де почалась їхня історія, вона й закінчиться.

  Надвечір, коли небо вже торкалося золотистими пальцями верхівок хат, Андрій запропонував Богдані прогулятися. Вона погодилась, без здивування, ніби чекала цього. Разом рушили знайомими стежками, які памʼятали їхні босоногі літа. Вітер лагідно хитав траву, струшував пилок з дерев, а сонце вже ховалося за край лісу, залишаючи по собі рожеві смуги на небі.

  Вони говорили - легко, невимушено, навіть із посмішками. Згадували, хто де жив, хто вже пішов у засвіти. Говорили про дрібниці, але в кожному слові було більше - відлуння тих років, коли вони ще вміли вірити у щось щасливе, мріяли та були зовсім безтурботними. З кожним кроком ставало все ясніше, що дорога веде їх не лише до ставка, а й ще до якоїсь внутрішньої межі, яку вже давно треба було перетнути. Став зустрів їх мовчазно. Вода лежала рівно, як дзеркало, що не бажає відображати минуле. Місяць, що вибивав із хмар, впав на поверхню холодним сріблом, додаючи тихої казковості. Навколо - жодного звуку, лише цвіркуни десь у траві, та далеке «гав» із села.

   Вони зупинилися. Богдана обережно обвела поглядом знайомий берег, ніби намагалась упізнати місце в старій фотографії памʼяті.

А тоді Андрій заговорив:

- А памʼятаєш… як я тебе врятував тут перед весіллям? Як же я тоді злякався за тебе!

- Було таке… але не будем про погане.

- Знаєш чому я згадав про це?

- Чому?

- Бо лише зараз зрозумів яким дурним і егоїстичним був. Ти… ти так не хотіла йти заміж за мене, що готова була втопитись. Готова була позбутися життя!

- Андрію… - обірвала його Богдана - для чого ворушити те, що було?

- Потрібно. Нам давно потрібно поговорити відверто. Я хотів вибачитись перед тобою.

- За що? Що ти таке говориш?

- Богдано, є за що вибачатись. Бо я був надто засліплений любовʼю до тебе, я справді дуже кохав тебе. Але не розумів, що своїм коханням зробив тебе нещасною. Вибач мене.

- Припиняй. Не потрібно ворушити старі рани. - Богдана була дуже здивована таким одкровенням чоловіка, а його спогади навертали їй на очі сльози.

- Ні, Богдано! Ми повинні це зробити! Раз і назавжди… розумієш, я лише зараз відкрив очі, тільки нещодавно до мене дійшло, що я був сліпим егоїстом. Я марив тобою, я кохав тебе, але я не мав права робити тебе нещасливою! Адже ти була не щаслива поруч зі мною! У нас не було тієї сімʼї про яку ми обоє мріяли. Ми просто існували один з одним. А наш шлюб - це помилка. Моя велика помилка. Тому я дуже прошу тебе: пробач мене за все. Я хочу аби ти була щасливою хоча б зараз. Хочу теж бути щасливим, а головне спокійним.

- Андрію, що ти таке говориш? - її голос тремтів, а сльози лились щоками самі по собі.

- Правду, Данко… я хочу аби ти була щасливою. Тому… я відпускаю тебе. Із думок, із серця.

  Він повернувся до неї спиною і пішов. Швидко і рішуче. Він не хотів аби вона бачила його сліз. Андрій плакав чи не вперше в житті. Не від болю чи образи, а від полегшення. Бо виявилось самому собі признатись було легше, аніж жінці, яку тримав в полоні двадцять три роки, в полоні власного егоїзму…

  Вона так і стояла спантеличена, приголомшена зненацька такими одкровеннями. Дивилась йому вслід, як він віддалявся.