Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

  Та поміж усіма цими проявами радості у повітрі висіла інша тиша. Не зовнішня, а внутрішня. Та, що настає, коли вже сказано найголовніше, коли біль живе ще десь у середині, але слова вже не мають сили описати його. У кожного в серці були свої рани, і хоча вони прагнули забути, памʼять не відпускала.

   Дні минали повільно. Та поступово життя, все ж таки поверталось у своє звичне русло. Богдана знову, як раніше бралась до шиття, наводила лад вдома та дбала за затишок оселі. Діти, які вже мали своє життя, звикали до присутності батька вдома, ходили на роботу. Але все було іншим. Сам Андрій змінився. І не тільки зовнішньо - він схуд, поблід, мовчав більше, ніж говорив. Але й внутрішньо. Війна його дуже змінила, зробила інакшим. Тепер він уважніше слухав, частіше замислювався, більше дивився у вікно.

  Коли ж він трохи оговтався, з Комітету партії йому запропонували, як ветеранові з великим авторитетом та за гарну роботу на благо партії та держави очолити новостворений Комітет ветеранів визвольної боротьби. Робота була почесна, хоч і не вимагала надмірного навантаження- спрямована на підтримку фронтовиків, допомогу в реабілітації, проведення заходів на честь згадки про полеглих. Але для Андрія вона подарувала найголовніше - почуття потрібності. Кожного ранку, коли він виходив з дому, з портфелем у руці, Богдана дивилась йому в слід. В її погляді було багато: вдячність за повернення, сум та біль, за те що довелось пережити, спроба звикнути до нової реальності. А ще - щось незрозуміле навіть їй самій, яке вона поки не наважувалась осмислити.

   Андрій швидко став у Комітеті поважною фігурою. Його слухали, до нього звертались. Його фронтовий досвід, ясний розум і спокій робили його авторитетом для багатьох. Він складав звіти, організовував зустрічі, бував у шпиталях, де інші солдати як і він колись проходили реабілітацію. І кожного разу, коли він зустрічався із ними, бачив в їх очах той самий страх і ту ж надію, чомусь згадував Зіну. Її обличчя зʼявлялося в уяві раптово, мов спогад дитинства, і щось тепле ще їло в грудях.

  Та поки що він мовчав, навіть сам із собою. Жив, як міг. А тиша - та внутрішня - залишалась із ним.

  Час від часу до них навідувався Анатолій. Його візити були чимось, на зразок ритуалу - спокійного, незмінного, майже святкового. Він приносив що міг: свіжий хліб, баночку меду, яблука. Завжди заходив обережно, ніби боявся порушити чужий спокій, сідав на звичне місце на кухні, слухав новини, інколи й сам щось розповідав, та частіше мовчав. Але це мовчання було повним - у ньому було тепло, памʼять і той звʼязок, що народжується між людьми, що разом пройшли війну. Для Андрія ці зустрічі були тихою радістю. З Анатолієм не треба було нічого пояснювати, їм достатньо було кивка, напів усмішки, згадки про далеке, щоб усе стало на свої місця. Йому було важливо знати, що бойовий друг поруч. Що той світ не зник безслідно, не дивлячись на те, яким би не був новий день.

  Та для самого Анатолія кожен візит був, як крок по лезу. Повертаючись до Богданиної з Андрієм оселі, він ніби заходив у власне минуле - болісне, солодке, недосяжне. Він постійно згадував їхні розмови, її очі, в яких тоді, у найважчі дні, було стільки сили й ніжності, що йому здавалося - він живе тільки завдяки їй. Його серце щоразу стискалося, як пружина. Він не мав права навіть на думку про щось інше. Сам забороним собі навіть мріяти, бо знав: це був не його світ. Її світ був поруч із чоловіком, дітьми, а для нього там місця не було. Анатолій переконував сам себе у цьому.

   І все ж… інколи він ловив себе на тому, що дивиться на Богдану довше, ніж слід. Що запамʼятовує її жести, її сміх, погляд. І тоді, повертаючись у свою самотню квартиру, довго не міг заснути. Прокручував кожну дрібницю, картинкою з памʼяті - її рука на чашці, як тінь пробігла по обличчю, як вона злегка нахилила голову, замислившись про щось далеке. Він мучився цим, бо розумів: це кохання - тиха, глибока прірва, у яку він не мав права стрибати.

  А Богдана… Вона все бачила. І все розуміла. Вона помічала ті погляди, ті паузи в його мовленні, ті несміливі дотики очей. Вона вже давно не намагалась знайти логіку у тому, що відчувала. Бо це й не мало ніякої логіки. Це просто було. Вона сумувала за ним. Не зважаючи на присутність Андрія, сумувала не як за чоловіком, а як за кимось, з ким колись, її серце почало битися інакше. І хоча вона ніколи не дозволяла собі думок про щось більше, та вона все ж чекала його та сумувала. Чекала завжди і постійно. Кожного разу, коли прибирала вранці на кухні, коли сиділа за шиттям, чи просто прогулювалась парком.

  Одного разу, коли літнє лагідне сонце торкалось віконної рами, Андрій сидів у кріслі, й краєм ока помітив, як Богдана й Анатолій зустрілись поглядом. Коротким, але глибоким. У тому погляді було так багато, що навіть він зрозумів все без слів: спогади, вдячність, біль, мовчазне прощання. Та найголовніше він знав - там не було зради. Це було мовчання двох сердець, які знали, що не можуть бути разом, але не могли й не любити.

  Для самого себе Андрій із здивуванням зрозумів: він не ревнує. Бо й сам давно носить у серці тінь іншої жінки. Тієї, що тримала його за руку в післяопераційній тиші, тієї, що плакала, схилившись до його плеча, тієї, що залишилась десь у минулому, але не зникла.

   Андрій все частіше ловив себе на довгих мовчазних роздумах. Думки крутились навколо одного - вони з Богданою прожили життя, яке ніколи не було огорнуте теплотою. Була повага, був спільний дім, діти, звичка - але ніколи не було головного. Любові. Ніякої. Богдана ніколи не намагалася її зіграти. Хіба підмінювала сухим обовʼязком чи вдячністю. Але він ніколи не бачив в ній того, що побачив зараз - спалах в очах, тягу серця, що робило її по-справжньому живою.

   Він більше не міг заперечувати очевидне - чотири серця, які жили так близько один від одного, тужили та були одинокими. А ще те, що їх шлюб був, мов стара вишиванка, де нитки вже давно витерлись, а кольори зблякли. Вони тримались за минуле, за ті цеглини буденності, які склали колись разом. Та всередині цього дому - пустка. Їхні розмови завжди зводились до одного: що приготувати, як справи на роботі, діти. Але ніколи не було важливих слів, що торкались душі.