Читати книгу - "Вибрані романи"

вирішальний, хоч і боявся, що вона відкине його домагання й на цьому його експеримент закінчиться. І зустрівся з нею на сходах — вона спускалася ними, прямуючи до виходу, тоді як він підіймався, щоб увійти.

— Ви до нас, доне Ауґусто?

— Так. Та оскільки ви йдете з дому, то я відкладу свій візит до іншого дня. Я прийду потім.

— Ні, мій дядько вдома, нагорі.

— Я не з вашим дядьком хотів поговорити, Евхеніє, а з вами. Відкладемо цю розмову до іншого дня.

— Ні-ні. Повернімося. Справи треба вирішувати ще гарячими.

— Але якщо ваш дядько тут...

— Пхе! Він анархіст. Ми його не покличемо.

І вона повернула назад, примусивши Ауґусто йти за собою. Бідолаха, який прийшов сюди як експериментатор, тепер відчув себе піддослідною жабою.

Коли вони опинилися самі в залі, Евхенія, не скинувши капелюха, у парадній сукні, в якій вона увійшла, сказала йому:

— Ну то послухаймо, що ви хотіли мені сказати.

— Річ у тім... річ у тім... — забелькотів бідолашний Ауґусто, — річ у тім...

— То ж у чому все-таки річ?

— Річ у тім, що я не можу знайти спокою, Евхеніє. Що я тисячу разів прокрутив у своїй уяві те, що ми сказали одне одному останнього разу, коли розмовляли, й попри все, не можу змиритися, ні, ні. Я не можу змиритися, я не можу!

— Із чим же ви не можете змиритися?

— Із цим, Евхеніє, із цим.

— Із чим же саме?

— Із тим, що ми залишимося тільки друзями...

— Більше, ніж друзями!.. То вам здається, цього мало, сеньйоре доне Ауґусто? Чи, може, ви хочете, щоби ми були менше, ніж друзями?

— Ні, Евхеніє, ні, я зовсім не про це.

— Про що ж ви?

— Ради Бога, не примушуйте мене страждати...

— Ви самі примушуєте себе страждати.

— Я не можу змиритися, ні, не можу.

— То чого ж ви хочете?

— Щоби ми стали... чоловіком і дружиною.

— Закінчуймо!

— Щоби закінчити, треба почати.

— А те слово, яке ви мені дали?

— Я сам не знав, що кажу...

— А ота Росаріо...

— О, Евхеніє, не нагадуй мені про неї! Не думай про Росаріо!

На ці слова Евхенія скинула капелюха, поклала його на столик, повернулася до стільця й сіла, а тоді з паузами й урочисто промовила:

— Ну гаразд, Антоніо, оскільки ти, — а ти, зрештою, не більш, як чоловік, — не вважаєш себе зобов’язаним дотримувати свого слова, то я — а я всього лише жінка — також можу не дотримувати свого. Крім того, я хочу визволити тебе від Росаріо й від інших Росаріо або Петр, які можуть до тебе чіплятися. Те, чого не зробила вдячність за твою щедрість, ані обурення з приводу того, як повівся зі мною Маурісіо, — як бачиш, я з тобою відверта, — зробить співчуття. Атож, Ауґусто, мені тебе дуже жаль! — і кажучи це, вона двічі легенько ляснула його правою долонею по коліну.

— Евхеніє! — і він простяг до неї руки, ніби хотів схопити в обійми.

— Обережно! — вигукнула вона, рвучко відсовуючись. — Обережно з руками!

— Але ж іншого разу... останнього разу...

— Так, але тоді все було по-іншому!

«Я перебуваю в ролі піддослідної жаби», — подумав психолог-експериментатор.

— Атож, — провадила Евхенія, — другові, не більше, ніж другові, можна дозволити певні маленькі вольнощі, які неприпустимі у стосунках... скажімо... з нареченим!

— Я цього не розумію.

— Коли ми одружимося, Ауґусто, я тобі все поясню. А зараз поводься тихо й пристойно, гаразд?

«Це вже зроблено», — подумав Ауґусто, який на всі сто відсотків відчув себе піддослідною жабою.

— А зараз, — додала Евхенія, підводячись, — я покличу дядька.

— Навіщо?

— Щоб повідомити його про нашу домовленість.

— А й справді! — в замішанні вигукнув Ауґусто.

У цю мить з’явився дон Фермін.

— Ось які тут у нас справи, дядьку, — сказала йому Евхенія. — Ви бачите перед собою дона Ауґусто Переса, який прийшов просити моєї руки. І я її йому віддала.

— Чудово, просто чудово! — вигукнув дон Фермін. — Просто чудово. Ходи до мене, дочко моя, дай-но я тебе обійму! Чудово!

— Тобі здається таким чудовим те, що ми збираємося одружитися, дядьку?

— Ні, мені здається особливо чудовим, мене просто зачаровує, мене неймовірно тішить той спосіб, у який було вирішено цю проблему, двоє наодинці, без посередників... нехай живе анархія! І дуже шкода, надзвичайно шкода, що для здійснення свого наміру вам доведеться звертатися до властей... Проте ви не занесете цього акту у глибини вашої свідомості, правда ж, ви зробите це тільки pro formula[55], не більше, як pro formula. Бо я знаю, що ви вже вважаєте себе чоловіком і дружиною. У будь-якому разі, я, я сам, в ім’я анархічного Бога, вас одружую. І цього досить. Чудово! Чудово! Доне Ауґусто, від сьогодні цей дім — ваш дім.

— Від сьогодні?

— Ви маєте слушність, атож маєте. Цей дім, у якому я мешкаю, завжди належав вам, завжди належав усім моїм братам. Але від сьогодні... ви мене розумієте.

— Так, я розумію вас, дядьку.

У цю мить пролунав дзвінок у дверях, і Евхенія сказала:

— Тітка!

Щойно увійшовши до зали, донья Ермелінда вигукнула:

— Я все зрозуміла! То ви вже домовилися? Я знала, що цим закінчиться.

Ауґусто подумав: «Піддослідна жаба! І вони зловили мене всі разом».

— Ви, звичайно, залишитеся пообідати з нами, щоби відсвяткувати... — сказала донья Ермелінда.

— А куди мені діватися! — вихопилося в бідолашної піддослідної жаби.

Розділ двадцять сьомий

І тоді почалося для Ауґусто нове життя. Майже щодня він перебував у домі своєї нареченої й вивчав не психологію, а естетику.

А Росаріо? Росаріо більше не приходила в його дім. Наступного разу попрасований одяг принесла йому якась інша жінка. І він не наважився запитати, чому не прийшла Росаріо. Який сенс запитувати, якщо він і так це знав? І ця зневага — то була зневага, а не щось інше — майже тішила його, замість засмучувати. Гаразд, він усе надолужить із Евхенією. Але та й далі повторювала своє: «Обережно, прибери руки!» Здається, вона була створеною для чогось іншого.

Евхенія тримала його на суворому раціоні: дозволяла лише милуватися собою,