Читати книгу - "Вибрані романи"

розпалюючи його апетит. Одного разу він сказав їй:

— У мене з’явилося бажання написати вірші про твої очі.

— То напиши! — відповіла вона.

— Але для цього треба, — додав він, — аби ти трохи пограла на фортепіано. Дивлячись і слухаючи, як ти граєш на своєму професійному інструменті, я відчую більше натхнення.

— Але ж ти знаєш, Ауґусто, що відтоді, як завдяки твоїй щедрості я змогла відмовитися від своїх уроків, я більше не грала на фортепіано, і що я терпіти його не можу. Воно принесло мені стільки неприємностей!

— Не має значення, пограй на ньому, Евхеніє, пограй, щоб я написав свої вірші.

— Ну, гаразд, але тільки раз!

Евхенія сіла за фортепіано, й поки вона грала, Ауґусто написав такі рядки:

Далека від тіла, душа мандрувала

В густому тумані ідеї,

Між нот і мелодій сердешна блукала

і сфери співали круг неї.

Самотнє лежало моє благе тіло,

допоки душі не було в нім.

Народжені землю цю зорювать спільно,

поокрем вони не жили, ні.

Воно-бо — матерія, тлінне, самотнє.

Вона — незаповнений дух був,

що прагнув заповнитись. Меде солодкий,

Евхеніє! Раптом я рух чув:

то очі твої проростали при стежці

джерелами світла живого,

і душу хапали, й тягли на мережці

із неба туманного того

на землю непевну, і в тіло вкладали,

Евхеніє, тим і живу я!

Вони, ті, що тіло із духом скували, —

очі твої — ти чула! —

Вони, твої очі, мов цвяхи вогненні.

Від них моя кров палає,

й ідеї мої, небесами натхненні,

приземлена плоть обростає.

Якщо ж оце світло в житті погасити,

матерію й дух розлучивши,

то вік я звікую в туманах неситих,

у темряви надра забившись![56]

— Ну, як тобі моя поезія? — запитав Ауґусто відразу, як прочитав ці рядки.

— Які моя фортепіанна музика — дуже мало або й зовсім не музикальна. А оте «як кажуть»...

— Це, щоби надати віршу невимушеності...

— А оце «солодка Евхеніє» мені здається пустослів’ям.

— Як? Ти вважаєш себе пустослів’ям?

— Атож, у цих віршах так. І загалом, усе це здається мені дуже... дуже...

— Справді, чимось дуже близьким до рюману.

— А що таке рюман?

— Це термін, який ми з Віктором вигадали для власного вжитку.

— Але ти затям собі, Ауґусто, що в моєму домі не буде ніяких термінів, після того, як ми одружимося, зрозумів? Ні термінів, ні собак. Тому ти вже тепер подумай, куди ти подінеш свого Орфея...

— Але ж, Евхеніє, ради Бога! Ти ж знаєш, як я його знайшов, бідолашного! До того ж він мій повірник!.. Тільки йому я адресую всі свої монологи!..

— Коли ми одружимося, монологів у моєму домі також не буде. А тим більше собак!

— Побійся Бога, Евхеніє, навіть якщо в нас буде дитина...

— Якщо вона в нас буде...

— Звичайно, буде. Але навіть якщо не буде, то чому не тримати в домі собаку? Чому не тримати в домі собаку, про якого так справедливо кажуть, що він був би найкращим другом людини, якби мав гроші?..

— Ні, якби собака мав гроші, він не був би другом людини, я в цьому переконана. Бо він їй друг тільки тому, що грошей у нього нема.

Іншого дня Евхенія сказала Ауґусто.

— Послухай мене, Ауґусто, я маю сказати тобі одну серйозну річ, дуже серйозну, й дуже прошу тебе простити мені наперед, якщо те, що я тобі скажу...

— Ради Бога, Евхеніє, говори!

— Ти знаєш, я мала нареченого...

— Так, Маурісіо.

— Але ти не знаєш, що я мусила попрощатися з ним за його безсоромність.

— Я не хочу знати про це.

— Це робить тобі честь. Ну так-от: я мусила попрощатися з ним, бо він був ледачим і припустився безсоромності щодо мене, але...

— Він досі тебе переслідує?

— Досі!

— Ну, я йому покажу!

— Та ні, не про це йдеться. Він переслідує мене, але не з тими намірами, про які ти подумав, а з іншими.

— Якими ж?

— Не тривожся, Ауґусто, не тривожся. Бідолашний Маурісіо не кусається, а лише гавкає.

— Тоді роби те, про що каже арабське прислів’я: «Якщо ти зупинятимешся перед кожним собакою, що гавкатиме на тебе по дорозі, ти ніколи не дійдеш до її кінця». Не треба кидати в них камінням — просто не звертай уваги.

— Думаю, є кращий засіб.

— Який?

— Про всяк випадок класти до кишені окраєць черствого хліба й кидати його шматочками собакам, які на тебе гавкають, бо вони гавкають від голоду.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Бо тепер Маурісіо шукає собі якусь роботу чи якийсь спосіб прожити й каже, що дасть мені спокій, коли десь прилаштується, а як ні...

— А як ні?

— Погрожує переслідувати мене, щоби скомпрометувати...

— Безсоромник! Бандит!

— Не заводься. Я думаю, найкращий спосіб його позбутися — це знайти для нього роботу, яка дасть йому засоби до життя й буде максимально легкою. Мною керує також співчуття, бо він дуже тепер бідує і...

— Мабуть, ти маєш рацію, Евхеніє. І думаю, я зможу це залагодити. Завтра ж поговорю зі своїм другом і, мені здається, ми його прилаштуємо.

І він справді знайшов для Маурісіо роботу й домігся, щоби вона була досить далеко.

Розділ двадцять восьмий

Ауґусто скривився, коли одного ранку Лідувіна повідомила, що його чекає якийсь молодик, і з’ясувалося, що то Маурісіо. Він уже хотів відмовитися від розмови з ним, але його заінтригував чоловік, який одного часу був нареченим Евхенії і якого та, можливо, досі так чи інак любила; чоловік, який, можливо, мав із тією, яка мала стати дружиною Ауґусто, такі інтимні стосунки, яких цей останній досі не знав; чоловік, який... Було щось таке, що їх поєднувало.

— Я прийшов, сеньйоре, — смиренно почав Маурісіо, — подякувати вам за ту велику послугу, яку ви знайшли за можливе зробити мені за посередництва Евхенії...

— Вам немає за що дякувати мені, сеньйоре, і я сподіваюся, що в майбутньому ви дасте спокій жінці, яка незабаром стане моєю дружиною.

— Але