Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

дуже переплетеними. Потім у землі несподівано з’явилися глибокі борозни, які нагадували канави від гігантських коліс-велетів або ж широкі рови, а також низинні занедбані дороги, що тонули в ожинниках. Усі вони лежали зазвичай поперек шляху гобітів, і, щоби їх перетнути, треба було з труднощами спускатися на їхнє дно, а потому знову видиратися нагору: а то було завдання марудне і складне, особливо для поні. Кожного разу, спускаючись донизу, гобіти натрапляли на улоговину, зарослу густими кущами та сплутаним підліском, які чомусь не пропускали гобітів ліворуч, розступаючись натомість лише тоді, коли мандрівники звертали праворуч: тож подорожнім доводилося долати певну відстань дном, перш ніж вони знаходили спосіб вибратися на наступний крутосхил. Кожного разу, видершись із рову, вони бачили перед собою дедалі густіші й темніші дерева; дорогу ліворуч і вгору знайти завжди було найважче, тож доводилось іти праворуч і вниз.

За годину чи дві мандрівники зовсім утратили чуття напрямку, хоча прекрасно розуміли, що вже давно не йдуть на північ. Їх перехитрували і просто собі повели обраним для них шляхом — на південний схід, до серця Лісу, а не від нього.

День хилився до вечора, коли вони, черговий раз видершись нагору, наштовхнулися на виярок, ширший і глибший за всі попередні. Він був такий стрімкий і крутобокий, що вибратися з нього, ні попереду, ні повернувшись назад, було геть неможливо, хіба що покинувши напризволяще поні та речі. Тож гобітам випадало лишень іти туди, куди вів той виярок, — донизу. Ґрунт під ногами м’якшав, місцями ставав грузьким, зі схилів пробивалися джерела, і незабаром гобіти вже йшли повз струмочок, що тік тонкою стрічкою в зарослому бур’яном ложі й тихо собі шумів. Потому земля стрімко зірвалася вділ, і ручай, набравши сили та голосу, теж помчав донизу і прудко зіскочив із пагорба. Вони опинились у глибокому тьмяному яру, над яким нависали, ніби арка, дерева, що росли високо вгорі.

Протрюхикавши шмат дороги вздовж струмка, мандрівники цілком несподівано вийшли зі сутіні. Мовби крізь браму, бачили вони перед собою сонячне світло. Діставшись до отвору, збагнули, що торували свій шлях крізь ущелину у високому стрімкому березі, майже у скелі. Біля її підніжжя розкинулося широке пониззя, заросле травою та очеретом, а віддалік можна було розгледіти інший берег, майже такий самий стрімкий, як і цей. Золота днина, напоєна пізнім сонячним світлом, лежала тепло та сонливо на землях між ними. Посередині ліниво звивалася темна ріка з брунатними водами, поросла по боках старими-престарими вербами, перекрита вербовим склепінням, загачена впалими стовбурами та поцяткована тисячами сухих вербових листків. У повітрі теж гостро пахло ними — жовтими, які ще тріпотіли на гілках, бо в долині ніжно дихав теплий лагідний вітерець, і шелестіли очерети, й порипувало вербове віття.

— Ну, тепер я маю бодай якесь уявлення про те, де ми є! — сказав Мері. — Ми пішли в напрямку майже протилежному до того, яким збирались іти. Це — ріка Верболозка! Я піду на вивідки.

І він увійшов у сонячне світло і зникнув серед трав. Але за якусь часину повернувся і доповів, що між узніжжям скелі та рікою ґрунт доволі твердий, а місцями пружний дерен доходить аж до краю води.

— Що більше, — мовив він, — я знайшов щось схоже на відбитки ніг, які в’ються вздовж цього берега ріки. Якщо звернемо ліворуч і подамося вслід за ними, то, врешті-решт, вийдемо зі східного боку Лісу.

— Де там! — озвався Піпін. — Воно, може, й так, якщо сліди заведуть аж так далеко, а не просто допровадять нас до якоїсь трясовини і покинуть там. Хто, по-твоєму, протоптав їх? І навіщо? Не задля нашого добра — щодо цього я певен. Я стаю дуже підозріливим до цього Лісу та до всього, що в ньому є, і починаю вірити в усі байки про нього. Ти хоч уявляєш, як далеко нам доведеться іти на схід?

— Ні, — відказав Мері. — Не уявляю. Я і приблизно не тямлю, де саме біля Верболозки ми перебуваємо та й хто міг бувати тут аж так часто, щоби протоптати вздовж неї стежку. Та я не бачу і не можу придумати інакшого виходу для нас.

Далі про це говорити було нічого, тож гобіти вишикувалися вервечкою, і Мері повів їх до стежки, яку він знайшов. Очерети і трави всюди були буйні та високі, часом навіть вищі за них; щойно подорожні натрапили на ту стежку, вона мовби підхопила їх і легенько повела за собою, звертаючи та викручуючись, вибираючи якомога твердіший ґрунт між трясовинами й озерцями. То тут, то там перестрибувала через потічки, які збігали ярами до Верболозки з вищих лісових земель, і в таких місцях хтось дбайливо клав їм попід ноги стовбури чи в’язанки хмизу.

Гобітам стало дуже спекотно. Біля їхніх вух дзижчали рої мух усіх можливих різновидів, а надвечірнє сонце пекло у спини. Нарешті вони раптом надибали невеликий затінок: розлоге сіре гілля звисало понад стежиною. Кожний наступний крок давався їм щоразу важче, ніж попередній. Сонливість, здавалося, з-під землі виповзала по їхніх ногах, а з повітря м’яко спадала на їхні голови й очі.

Фродо відчув, що підборіддя вперлося йому в груди і що він куняє. І ось просто перед ним упав навколішки Піпін. Фродо спинився.

— Усе марно, — почув він слова Мері. — Не ступлю далі ні кроку, якщо не перепочину. Треба подрімати. Під вербами прохолодно. І мало мух!

Фродо не сподобалося те, як усе це прозвучало.

— Ну ж бо, ходімо! — гукнув він. — Поки що нам не можна спати. Спершу ми повинні спекатися цього Лісу.

Проте решта відійшла надто далеко, щоби його почути, — їм було не до того. А Сем стояв поруч, позіхав і дурнувато кліпав.

Зненацька Фродо й сам відчув, що його змагає сон. У голові йому замакітрилось. У повітрі тепер наче не було чути ні звуку. Мухи перестали дзижчати. Лише легенький шум на межі відчуття й уяви, ледве вловний трепет — ніби хтось майже пошепки мугикав пісню — ворушився в гіллі. Фродо звів угору обважнілі очі й побачив, як над ним схиляється велика верба, стара та сивокоса. Не просто велика — велетенська: її розпростерті віти здіймались угору, мовби розкинуті руки з багатьма довгопалими долонями, її вузлуватий і покручений стовбур зяяв широкими шпарами, які ледь чутно рипіли від поруху гілок. Листя, що