Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

23

 Розділ 23

Ліда

Я знову в цьому будинку, хоча клялася собі, що більше ніколи сюди не повернуся. Роки минали, і мені здавалося, що я назавжди залишила цей розділ свого життя позаду. Але зараз я стою на порозі, поряд із Дем’яном, і серце в грудях стискається від гнітючого відчуття страху й незахищеності. Усе навколо здавалося таким знайомим, але водночас чужим, наче будинок і його стіни зберігали кожну біль і тривогу, які я тут пережила.

-- Проходь сюди, Лідо. Твій батько зараз у гостьовій кімнаті. Зараз я попрошу Поліну підготувати кімнати для вас, – Дем’ян намагався говорити спокійно, але я відчула в його голосі нотки напруги. Він дивився на мене так, ніби боявся зробити необережний крок, що міг розірвати нитку крихкого перемир’я між нами.

Я мовчки переступила поріг. Повітря в будинку здавалося густішим, насиченим запахом деревини і чогось ще – можливо, минулого.

– Не варто вам хвилюватися за нас. Ми надовго тут не затримаємося. Сподіваюся, мій чоловік скоро приїде, – мій голос звучав холодно й відсторонено. Я говорила швидше для себе, ніж для нього, намагаючись триматися за свою незалежність.

Дем’ян кивнув, але його очі затрималися на мені довше, ніж потрібно. Мабуть, він теж помічав, як тремтять мої руки, хоча я вперто намагалася це приховати. 

-- Якщо хочеш, я візьму Есмі на руки, – запропонував він, простягаючи руки. Його голос звучав м’яко, майже по-доброму, але мене це лише роздратувало.

– Ні! В цьому немає потреби. Моя донька залишиться в мене на руках, – різко відповіла я. Мої слова впали між нами, мов каміння, створюючи ще більшу дистанцію.

Дем’ян опустив руки, але його погляд залишався теплим і трохи сумним. Я відвела очі, бо це було нестерпно.

У цей момент мене охопив вир емоцій – злість, біль, страх. Чому саме зараз я тут? Чому знову повинна переживати ці спогади, які я так старанно ховала? 

– Я просто хочу, щоб ви почувалися тут у безпеці, Лідо, – тихо сказав Дем’ян, ніби відчуваючи, як тяжко мені перебувати тут.

 

– Дідусю! – радісно вигукнула Есмі, щойно побачила тата, який лежав на ліжку з перебинтованою рукою. Її очі світилися щирою радістю, яка на мить зняла тягар із мого серця.

Я обережно поставила доньку на підлогу, і вона миттєво кинулася до дідуся, обіймаючи його своїми маленькими рученятами. Від цього зворушливого видовища в мене защеміло в грудях – цей будинок був чужим, але ця картина виглядала так, ніби вона мала тут відбуватися.

– Тату, що з твоєю рукою? – запитала я, намагаючись приховати тривогу, яка закипала всередині. Мої слова прозвучали трохи різкіше, ніж я планувала, але страх за батька змушував мене триматися напруженою.

– Все добре, Лідуню. Просто невеличка царапина, не хвилюйся, – відповів він, м'яко погладжуючи Есмі по голові. – От Дем’ян тепер має клопіт, бо нікому доглядати його сад.

Його спроба пожартувати не змусила мене посміхнутися. Мої очі швидко ковзнули по його перев’язаній руці, і серце защеміло від думки, що я навіть не знала про це. Я почувалася винною.

– Ти зараз не думай про це, Петровичу, – втрутився Дем’ян, стоячи біля дверей. Його голос був спокійним, але твердо впевненим. – Поправляйся й піклуйся про Ліду та Есмі.

Його слова прозвучали так, ніби це був наказ, а не просто порада. Я відчула, як напружуюся, але промовчала.

– Лідо, коли поговориш із татом, зайди до мого кабінету. Нам треба трохи поговорити, – додав він і, не чекаючи відповіді, вийшов із кімнати.

Я проводила його поглядом, відчуваючи, як у грудях наростає неспокій. Про що він хоче говорити? Чому так офіційно? У мене не було сил думати про це зараз. Усі мої думки були зосереджені на татові.

– Тату, як він дізнався, що нам потрібна допомога? – нарешті запитала я, відчуваючи, як голос злегка здригнувся. Це питання не давало мені спокою.

Батько  зітхнув і подивився на мене своїми теплими, але трохи втомленими очима.

– Це я дав твою адресу, доню, і попросив про допомогу, – сказав він, обережно поклавши руку на плечі Есмі, яка щось захоплено розповідала йому, не помічаючи нашої розмови.

Його слова вдарили мене, як грім серед ясного неба. У голові миттєво закрутилися сотні запитань. Чому він це зробив? Чому звернувся саме до Дем’яна? Але замість того, щоб висловити обурення, я вдихнула глибше й спробувала стримати емоції.

– Чому?

-- Ярослав подзвонив мені й сказав, що ви в небезпеці. 

Я не могла повірити своїм вухам. Кожне слово било в груди, наче холодний вітер, який пробирає до кісток. Як Ярослав міг залишити нас із Есмі, знаючи, що ми у небезпеці? Як він міг так легко відвернутися від нас? А якби Дем’ян не приїхав? Я навіть боялася уявити, що могло б статися. Ця думка розривала мене зсередини.

– Що він сказав, тату? Можливо, пояснив... хоч щось? – мої слова лунали з надривом, ніби я намагалася знайти у цьому хаосі хоч якусь логіку.

– Ні, нічого. Лише попросив допомогти вам і відвезти у безпечне місце. Я зрозумів, що вам загрожує небезпека, тому й звернувся до Дем’яна. Він одразу поїхав до тебе, – голос батька був глухим, ніби він і сам не розумів, що відбувається.

Я відчула, як серце стискається ще дужче. В голові крутилися питання: чому Ярослав зник? Хто ці люди, від яких ми ховаємося? Чому все відбувається саме так? Але найбільше мене бентежило одне: чому Дем’ян, попри все, кинувся нас рятувати?

Я поглянула на Есмі. Її маленькі ручки міцно стискали мою, ніби вона теж відчувала тривогу, яка повисла у повітрі. Вона не запитувала нічого, але її очі видавали більше, ніж тисячі слів. Вони були сповнені страху, нерозуміння й надії. Надії на те, що я зможу пояснити, що відбувається. Але я не могла.

Коли ми приїхали сюди, я відразу помітила, як Вероніка дивилася на нас. Її холодний погляд буквально палив спину. Вона не була рада, що ми тут, це було очевидно. Її мовчання кричало голосніше за будь-які слова. Чому Дем’ян привіз нас саме сюди? Він же бачив її реакцію. Чи, може, він і не звернув на це уваги?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍