Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 32

 

Еліс різко вдихнула, відчуваючи, як легені стискає крижаний страх. Її власний голос, але не її слова. Неможливо.

Вона відсахнулася від панелі, втупившись у темну фігуру на екрані. Тінь застигла, а потім повільно нахилила голову — точно повторюючи її рух.

Це дзеркало?

Ні. Відображення не могло бути настільки… неправильним.

Тіньова постать почала змінюватися. Лінії її силуету стали чіткішими, деталізованішими. Очі — порожні, безбарвні, але спрямовані просто на Еліс.

Її власні очі.

— Що ти хочеш? — її голос зірвався на шепіт, хоча вона не була впевнена, чи справді вимовила ці слова вголос.

— Ти вже знаєш.

Тіньова фігура відкрила рот…

І тиша заповнила весь простір корабля.

Не просто тиша. Абсолютна відсутність звуку.

Еліс не чула навіть власного дихання.

Не чула биття свого серця.

Порожнеча.

Монітори згасли. Освітлення мерехнуло, і навколо залишилася тільки темрява.

І тоді голос пролунав знову.

Тепер він лунав зсередини неї.

— Повернися.

Темрява згущувалася.

Повернися?

Куди?

Вона відступила назад, але щось торкнулося її плеча.

Щось холодне.

Щось реальне.

Вона повернула голову…

І побачила, що тінь стоїть прямо позаду неї.

Еліс інстинктивно сіпнулася вперед, намагаючись відсторонитися, але щось наче стисло її тіло зсередини. Рухатися стало важко.

Темрява навколо ніби згущувалася, набувала форми. Вона відчувала її вагу, її присутність. Це не просто відображення на екрані чи проекція. Це було поруч. Реальне.

Її дихання перетворилося на уривчасті, неглибокі вдихи. Всі системи корабля мовчали, світло згасло. Панель керування більше не реагувала.

Але Еліс не здавалася. Вона сконцентрувалася, змусила себе не піддаватися паніці.

“Ти не піддасися страху.”

Вона з силою стиснула кулаки, примусивши себе заговорити:

— Що ти таке?

Темрява не відповіла. Але вона відчула відповідь.

В її голові пролунав звук — не слово, не голос. Це було щось інше. Як вібрація простору, що пронизувала її саму.

Голод.

Хвиля холоду пронизала її до кісток.

Її власний голос пролунав у темряві:

— Ти хочеш мене знищити?

Тиша.

А потім, шепіт.

— Ти вже мертва.

І тут усе вибухнуло.

Світло. Різке, нестерпне.

Системи корабля знову ожили, аварійні сигнали засвітилися червоним. Еліс з силою відкинулася назад, різко вдихнувши повітря.

Темрява зникла.

Але її відчуття не зникло.

Еліс різко ввімкнула всі сканери, щоб визначити, що саме щойно сталося. Вона бачила, як екрани знову наповнювалися даними, але серед звичних параметрів було щось нове.

Сигнатура.

Слабкий, майже невидимий слід чужорідної енергії, що проникав у структуру корабля.

Вона не уявляла, що це, але знала напевне: воно залишилося.

Її руки ще тремтіли, але вона змусила себе діяти.

— Ізольований протокол, — проговорила вона, активуючи захисні бар’єри.

— Глибокий аналіз аномалій. Запуск системного сканування.

Комп’ютер виконав команду, та результати лише підтвердили її найгірші побоювання.

Ця енергія не була випадковою.

Вона проникала глибше.

Еліс втупилася в цифри. Її серце калатало. Вона почала шукати логіку в хаосі даних.

І тоді зрозуміла.

Тінь не просто залишила слід. Вона пробувала злитися з кораблем.

Її кров похолоділа.

— Система! Підвищити рівень захисту!

Але щось не так.

На дисплеї з’явилися відхилення у програмному коді системи.

Частини командного інтерфейсу, яких там не мало бути.

Тінь намагалася взяти контроль.

Еліс глянула на центральний дисплей, і в її очах відобразилося повідомлення, яке не належало її кораблю.

Простий текст.

“Ти дозволила мені увійти.”

Усе всередині неї стиснулося.

Вона зробила помилку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍