Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Хоч бери й забувай німецьку, — прошепотіла, сумно всміхнувшись до сторінок.

— Що забувати? Кого забувати?

Біля столика виросла Наталя. Як завжди, усміхнена, оперезана солодким шлейфом і в шалику кольору перших вересневих днів — щось середнє між зеленим і жовтим, може, навіть сіре. Схоже на його очі.

Господи. Стефанія замружилась, відганяючи від себе видиво.

— Гей, Стеф, усе гаразд?

Поцілувавши подругу в щоку, Наталя сіла навпроти й тепер дивилася на неї великими очима.

— Не гаразд. Зовсім не гаразд.

Коли Стефанія розплющила очі, в її погляді було стільки сум'яття, що Наталя охнула.

— Що трапилося?.. Володимир? Соля? Чи… хтось інший?

— Хтось інший.

Стефанія надпила кави з уже майже порожньої чашки. Збирала слова під тихе чекання подруги. Нарешті заговорила:

— Я навіть не знаю, з чого почати. Я… я зрадила Володимира. Точніше, зраджувала. Довго. Пів року, навіть довше.

— З ким?

— Дякую за це запитання. — Стефанія сумно всміхнулася.

— З тим хлопцем, Яном?

— А тепер не дякую. — Засміялась теж сумно. — Невже все було так очевидно?

Наталя похитала головою.

— Ми з тобою мало спілкувалися останнім часом, я думала, що ти зайнята цим новим проєктом — Яном Нуаром, але… ну, я не думала, що ти аж так зайнята. Хоча… — Вона замислилась. — Тоді, на твоєму дні народженні, ти читала вірш, а він грав, і це було… Він так на тебе дивився, з таким обожнюванням! Та й ти теж. Між вами тоді спалахнула блискавка, але я списала все на емоції від поезії й музики.

Стефанія кивнула, провела долонею по чолу й сказала:

— Не можу викинути його з голови.

— Стеф, я не знаю, що сказати. Це на тебе не схоже. Чим він тебе так зачепив?

— Якби ж я знала… Він — як свіжий вітер. Дурне порівняння, але моє життя нагадувало старий будинок, який давно не провітрювали. З таким затхлим повітрям, знаєш? У мене був порядок. Назбиралося трохи пилу, але не страшно. Аж тут — він, і все тепер шкереберть.

— Але тобі сподобалося?

— Я списала цілий новий блокнот, як у юності, коли закохувалася вчергове у якого-небудь красунчика. Я… Мені важко вдавати, що нічого не було. Важко тримати це в собі.

Наталя поставила лікті на стіл, нахилилася і взяла своє лице в долоні. Дивилася на подругу зблизька.

— Хочеш побачити його? Просто побачити.

— Хочу.

— У кінці вересня буде VIP-прем'єра фільму за моєю книгою. Думаю, тебе запросять, як мою редакторку і видавчиню. Ян, напевно, теж прийде, все-таки його пісню взяли для титрів.

— Думаєш, це гарна ідея?

— Думаю, що погана. Але відстань тобі все одно не допомагає. Може, побачивши його після розлуки, ти відчуєш щось інше, не те, що відчувала? Розчаруєшся, подивишся на нього по-іншому…

Стефанія відвернулася до вікна, за яким снували люди. Майже напевно знала: рецепт Наталі не спрацює. Але хронічно хвора людина вдасться навіть до гомеопатії в надії одужати. Як там? Подібне лікується подібним?

Вона переконувала себе, що хоче одужати. Але глибоко в душі знала: просто хоче побачити його, хоч краєчком ока.