Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

18. МІраж

Чорна сукня у блискітки. Трішки нижче колін. Довгі сережки, теж блискучі. Укладене легкими хвилями волосся. Макіяж — не показний, але помітний оку (вона нечасто фарбувалася, але цього разу дозволила собі таку маленьку примху).

— Вау, мам! — У відчинені двері зазирнула Соля з широкою усмішкою. — Це слей!

— Що таке слей? — Стефанія засміялася, глянувши у дзеркало на відображення дочки.

— Круто, неймовірно, неперевершено! Так, що дух перехоплює!

— Дякую! У моєї доньки чудовий словниковий запас.

Вона повернулася і підійшла до Соломії, легко розтріпала її волосся, прим'яте від лежання на подушці.

— Ти на прем'єру фільму?

— Так.

— З татом?

— Ні, він працює над новою статтею для наукового журналу.

Стефанія спробувала усміхнутися, щоб не видати розчарування. Вона хотіла, справді хотіла, щоб Володимир пішов з нею. Хоча й мало сподівалася. Останні два чи три роки вони разом виходили на публіку тільки тоді, коли запрошували персонально його, на її культурні заходи він дружину не супроводжував.

Соля зітхнула, показавши, що не повірила маминій усмішці. Однак її очі все одно залишалися веселими.

— Ну кажи вже! — Цього разу Стефанія засміялася щиро. — Бачу ж, що трапилося щось хороше.

Дівчинка засяяла і плеснула в долоні, більше не стримуючись.

— Ти ще не дивилася свою пошту? Нам написали з танцювальної академії! Я пройшла! Ось!

Вона наставила смартфон, і Стефанія пробіглася поглядом по тексту.

— Доню… Це ж чудова новина! Вітаю, ти розумниця!

— Але, мам… Навчання стартує п'ятнадцятого січня. І це на цілий рік. Ти ж не пустиш мене саму, так?

— Не пущу, звісно. Я поїду з тобою.

— А як твоя робота? — Соля нахмурила брови, сірі очі затягнуло пеленою тривоги.

Стефанія стенула плечима безтурботно, щоб не показати власних сумнівів.

— Переклади й редагування зможу робити на відстані. У разі чого… Якщо не впораюсь з редакторською роботою, звільнюся, нічого страшного. Університет я й так збиралася остаточно кидати, тож попереджу, що цей семестр останній. Передам свої курси комусь іншому.

— Ти справді зробиш все це заради того, щоб я просто могла повчитися рік в Лондоні? — Соля округлила очі.

— А якщо не тільки рік? Можливо, за цей рік ти знайдеш себе. Можливо, захочеш залишитися… Ми не знаємо, як буде далі, але це важливий крок до твоєї мрії. Я не можу дозволити, щоб ти у свої чотирнадцять втрачала мрії.

— Мам, але це ж… Ну, мої мрії. А як ти? І тато. Він же не поїде, так? І приїжджати до нас не зможе через війну…

— Коли когось любиш, зробиш усе, щоб ця людина була наповненою і задоволеною своїм життям. Я зроблю для тебе все. А тато зрозуміє, він зачекає нас. Ми впораємося.

Стефанія м’яко всміхнулася і пригорнула дочку до своїх грудей. Може, це й на краще. Змінити обстановку, країну, життя. Що далі вона поїде, то тугіше натягнеться ниточка, яка єднає її серце і Яна, а зрештою й порветься.  

— Біжи розкажи татові новину. А я вже їхатиму на прем’єру.

— Гарно там відпочинь! — Соля потягнулася, цьомнула маму в щоку й побігла в батьків кабінет ділитися новиною.

Стефанія стояла ще кілька хвилин, прислухаючись до голосів з віддаленої кімнати. Чути було лише доньку, але вона майже напевно могла сказати, що відповідав її чоловік. «Гаразд, хай буде так». Навряд чи з його губ зірвалося більше слів, коли йшлося про танці. Соломії не встигло виповнитися й десяти, як Володимир почав заохочувати її до участі в олімпіадах і проєктів у Малій академії наук. Проте їхню доньку цікавили лише танці. Вона випробувала майже все — бальні й сучасні, хіп-хоп і джаз-модерн, а зупинилася на контемпорарі.

Не кожному пощастить у дитинстві знайти свою дорогу, тож Стефанія за доньку раділа. Можливо, Соля передумає і змінить шлях, зацікавиться чимось іншим, але доки йде прямо до поставленої цілі, завдання хорошої мами — тримати її за руку.

— Я зроблю все для тебе, — прошепотіла ще раз, прислухаючись до голосу доньки.

Вона спохопилася за кілька хвилин. Слід було поквапитися, щоб встигнути на прем’єру. Зиркнула на годинник, в дзеркало і вилетіла зі спальні.

Довгі вервечки автомобілів на дорогах злили, як ніколи. Стоячи у черговому заторі, Стефанія написала Наталі, перепросила, що трішки запізниться, і попросила не чекати її перед входом. Коли приїхала, вестибюль кінотеатру був напівпорожнім — більшість запрошених вже пішли до зали. Проте біля стенда з афішею стояло кілька акторів, біля сходів з кимось розмовляв режисер, а зграйка незнайомих Стефанії людей над чимось гучно сміялася на м’яких диванах під стіною.

Вона роззирнулася, намагаючись зрозуміти, в які двері йти. Звичайних показів сьогодні тут не було заплановано, тільки ця VIP-прем’єра, але були повідкривані двері кількох кінозалів. Щоб не зазирати у всі, Стефанія дістала своє запрошення. Там був вказаний зал «Аншлаг». Встигла тільки вирівнятися і знайти поглядом потрібні двері, коли серце стислося від раптової, непоясненої тривоги.

Серце побачило раніше, ніж зір. Вона покрутила головою і наштрикнулася на до болю знайомий погляд. Ян був у сіро-зеленому пальті, яке так личило до його очей. Вийшов з бокових дверей, що вели до кафе-бару. Під руку його тримала стильна рудоволоса краля, її обличчя навіть здалося знайомим — напевно, якась інфлюенсерка чи модель.

Вони зупинилися. І Стефанія теж стояла. Краля зиркнула на неї, тоді штурхнула в бік Яна. Час завмер. Щось треба було зробити, щоб розворушити його. Стефанія розправила плечі, зробила крок, другий, третій в напрямку Яна. Його губи скривилися в їдкій посмішці.

Їй слід було розвернутися в останній момент, піти в протилежний бік, вдати, що не побачила. Слід було б. Але пізно. Навколо люди. Всі вже побачили, куди прямувала.

Вона зупинилася за два кроки. Достатньо близько, щоб у ніс вдарив запах парфуму рудоволосої кралі й щоб побачити нездоровий відблиск у Янових очах. Хворий? Чи випив?

— Привіт, Яне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍