Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 24. Тім. Я не слабак!

Коли повернулися до готелю, не знав, що й відчувати. З одного боку шалено пишався собою, бо знайшов капсулку та вижив при цьому. Але з іншого боку тримався на соплях, тож з цим потрібно було обов'язково щось робити. Може, попросити Валєрика навчити мене плавати? 

– Чого тобі? – буркнув холєрик, продовжуючи йти до готелю. І чого це він дується? Сам же поліз одночасно зі мною у хвіртку.

– Підвези мене на пляж, – протягнув благально, демонструючи мордочку панди. 

– Навіщо? Ти ж плавати навіть не вмієш.

– А от і навчусь.

– Не сміши. Краще лізь назад у свої руїни. Бачив, уподобав вже те містечко, – мені здається, чи за його словами криється щось більше?

– Тобто бачив? – може він помітив нас з Айлін?

– Та ти ж постійно там. Щодня туди тікаєш, – аж якось легше стало від його слів і це при тому, що кілька хвилин тому при всіх махав дівчині. 

– Коротше, підвезеш?

– Та куди я вже дінуся, – а ця Кульбабка ще й досить добра та відходить після сьогоднішнього ніби непогано. 

Тільки напевно не проситиму, щоб навчив триматися на воді. Зроблю пробний заплив краще. Кажуть, що в морі значно простіше вчитися, ніж у прісній воді. Типу тіло й так тримається над водою. Чи то я вже щось плутаю? Коротше, не грає ролі, бо я вже й так все вирішив. Головне просто бути біля берега й по всьому. 

Валєрик не збирався тягнути. Тому швиденько перевдягнувся та лиш трішки встиг похіхікати з Айлін і довелося прощатися. Їхали так швидко, що не встиг і пискнути, як Кульбабка викинув мене наче собаку з автівки й поїхав собі далі, а я кинувся ловити хвилі. Ні на секунду не хотів зупинятися, тому телефон полетів на пісок, замотаний в мою стареньку улюблену футболку. Потім знайду цю червону пляму й в’єтнамки з обох її боків. 

Біг спершу по мокрому піску, перемішаному з дрібними камінчиками, а потім вже й по воді. Звісно, не довго. Нещодавні тренування тримали в тонусі, але після сьогоднішнього, вирішив поберегти сили для уроку. Ноги то грузнули, то здавалося йде вже по склу, але таки дійшов до того місця, де вода сягала шиї. Мабуть, забагато захотів, але таки повернувся лицем до пляжу й приготувався пливти.

Одним словом, то була остання думка, перед тим як мене з головою накрила хвиля. Те, що я панікував – це ще м’яко сказано. Очі печуть, носа розриває від болю (таки ж бо вдихнув солоненького), рота так і хочеться відкрити, а ноги ще й почало судомити. Оце круте перше тренування, нічого не скажеш. 

Коли ж я згадав, що потрібно зберігати спокій за будь-яку ціну, в голову ще й стрельнула думка, що нікого навколо немає. Сам. Тону. На пляжі, який далеко від міста й куди ніхто не потикається. Навіть дорога сюди веде лишень одна. І спихнув би все це на Валєру, але ж ні – сам попросив мене сюди підвезти. Отже, хто дурне – я дурне. 

Проте запанікував я таки зарано. Напевне й минуло не більше кількох секунд, як велика хвиля минула, а моє тільце чи принаймні його голова – була на поверхні. З радощів навіть не подумав брести до берега, намагаючись надихатися. Але хто б знав – назустріч мені була друга хвиля. І знову накрило з головою. Та що б його…

Але цього разу навіть не починав панікувати, а просто зловив стихію. Звісно, це я образно кажу. Бо все, що зробив – це відірвав ноги від землі, даючи прибою винести мене на берег. І який же це був кайф, коли повторив подібне вже тримаючи голову над поверхнею моря. Ти нічого не робиш, просто розслабляєшся на хвилях, але пливеш. Можливо, я взагалі даремно уникав води все своє життя. Не так вже це й погано. Та й до того ж освіжає у таку спеку неабияк. 

А коли ще й море трішки вгамувалося, просто ліг на спину й…вода мене тримала! Не скажу, що вдалося з першого разу, але це була суцільна насолода. Та ще і яка краса відкривалася моїм очам…ті самі скелі, на яких ми з Кульбабкою знайшли першу цидулку, нависали прямісінько над пляжем. А на вершечку хтось стояв. Здається, дівчина. Бачив лише хустку, що розвівалася навколо неї. 

Проте не минуло й кількох хвилин, як точно переконався, що це дівчина. А чому? Бо вона, бляха, падала з тієї скелі у воду. І чомусь в мою голову стрельнуло, наче я маю її рятувати, як ото в брошурках, що нам роздавали в школі. 

Тож взяв і поплив. Гріб, скільки мав сил аж до того місця, де вона мала б бути. Навіть не одразу зрозумів, що вже давно не відчуваю під ногами дна й що не просто лежу на воді, а дійсно пливу. Таки навчився й потрібно наче було б радіти, але ж десь тут була дівчина. Проте все ж не настільки був всесильним, що пірнати й видивлятися її під водою. Особливо без спеціальних окулярів чи мінімального спорядження. Тому просто чекав, вдивляючись у водну гладінь, що все немов затихала.

– Тіме, це ти? – пролунав знайомий голос за спиною.

– Айлін? – все не вірив, що то була вона. – З тобою все в порядку?

– Ти думаєш… Ні, я не впала, дурнику, – посміхнулася вона, примружившись. – Просто люблю тут пірнати. Я б сказала, моє улюблене місце.

– Ти впевнена, що це безпечно?

– Не сміши. Тут дуже глибоко й прибережна лінія чистісінька, – вона то мене поспішила заспокоїти, але дещо невдало.

– Глибоко кажеш? – запанікував й почав активніше перебирати руками й ногами. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍