Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

– За що? – хмуриться. 

– Це мій батько влаштував той вибух. Я почула розмову його дружини та Світлани – дружини хресного. 

– Ти тому врятувала Діану? – питає холодно. 

– Я не вбивця, – кажу, а голос сідає на останньому слові. Важко себе у цьому переконати. 

– Йди в кімнату, Алісо. Завтра поговоримо, – цідить і хоче піти, але я хапаю його за зап’ястя. 

– Відпусти мене! – випалюю. 

– Для чого? – питає стримано. 

– Я хочу розібратися з усім. Це важливо, – кажу. – Ти можеш знущатися з мене скільки завгодно, тримати тут хоч все життя. Та я все одно втечу, щойно з'явиться нагода. 

– Спробуй! – Алекс залишає мене і йде, а я не поспішаю повертатися в будинок. Знову сідаю в крісло і сама не розумію, в який момент просто засинаю. 

 

Алекс

– Кравець зовсім збожеволів! – цідить Руслан, наливаючи в склянку віскі. – Ти хоч розумієш, що могло статися, якби Аліса нас не попередила? 

– Розумію, – видихаю. – Схоже, наші люди в оточенні Кравця не знали про цю вибухівку. Отже, працював хтось один. Треба бути дуже обережними. 

– І що ти будеш робити? Залишиш все, як є? – питає Руслан і випиває алкоголь одним махом. 

– Завтра я їду до Висоцького, – пояснюю. – Час діяти. Інакше Кравець зробить ще один крок. 

– Висоцький може запросити надто високу ціну, – хмуриться Руслан. 

– Я готовий віддати йому все, лиш би Кравця стерли з лиця землі, – кажу впевнено. 

– А як щодо Аліси? Що з нею робити будеш? – питання Руслана мене напружує. Я й сам не знаю, що робити з цією дівчиною. 

Я розумію, що Аліса – просто жертва обставин. Моя ненависть до неї поступово розвіюється, але я не готовий бути з нею. Можливо, дійсно варто відпустити й нехай робить, що хоче? 

– Скажи охороні, щоб з очей її не випускали! – ціджу. – Аліса може спробувати втекти. 

– Мені шкода її, – зітхає Руслан. – Ця дівчина дійсно дуже хороша. І не дивись на мене так. Ти й сам це знаєш, тільки прикриваєшся тим, чия вона донька! Алексе, ти ж шкодувати потім будеш. Не дивись на те, хто її батько. Дивись у її очі. Думаю, що там ти більше відповідей знайдеш. 

Коли залишаю кабінет, збираюся йти в кімнату, але щось наче магнітом тягне на вулицю. Йду на терасу і бачу там Алісу. Вона спить у кріслі, і по виразу обличчя розумію, що нічого хорошого їй не сниться. 

Руки самі тягнуться до дівчини. Хочу підняти її на руки, але, коли торкаюсь спини, Аліса стогне і розплющує очі. 

– Що ти робиш? – питає хрипло, а я даю їй спокій і відступаю. 

– Хотів розбудити, щоб пішла в кімнату, – кажу спокійно. Спостерігаю за тим, як Аліса підводиться на ноги й кривиться ніби від болю. – Що з тобою? 

– Усе добре, – бурчить і прямує в будинок, а я – за нею. 

Сходами Аліса піднімається наче з останніх сил. Я розумію, що не все так добре, як вона каже, і, коли переступаємо поріг кімнати, зачиняю двері й одним махом знімаю з неї футболку. 

Аліса такого явно не чекає, тому швидко прикриває груди, а я розвертаю її до себе спиною і бачу багато порізів. Дрібних і не дуже. 

– Чому відразу не сказала? – злюсь. 

– Тому, що це не твоя справа! – цідить і хоче забрати у мене футболку однією рукою. 

– Ти робиш тільки гірше! – випалюю. – Сядь, а я аптечку принесу! 

Залишаю кімнату. Не знаю, на кого злий більше – на неї чи на себе. Зрозуміло, що Аліса мені не довіряє, але ж попросити про допомогу – це не так важко! А якщо інфекція в рану потрапить? 

Беру аптечку на кухні та повертаюсь у кімнату. Аліса сидить на ліжку, спиною до мене, і чекає… коли я допоможу. 

– Зараз буде боляче, – кажу перед тим, як торкатися рани антисептиком. 

Аліса мовчить, тільки киває головою ледь помітно. Я ж торкаюсь подряпини й бачу, як дівчина сіпається. Дію інстинктивно і починаю дмухати на рани, щоб не боліло так сильно. 

Аліса більше не сіпається. Сидить наче лялька, поки я обробляю подряпини. В якийсь момент мені стає страшно за неї. Всі ці події можуть зламати її, якщо вже не зламали. 

– Одягни мою футболку, – дістаю з шафи чисту річ і даю їй. Аліса без слів натягує футболку через голову і лише після цього дивиться мені в очі. 

– Ти відпустиш мене? – питає знову. Коли дивлюсь в її очі, починаю ненавидіти себе. Розумію, що і моя частка провини в цьому є. Ця дівчина завжди була сильною. Завжди боролася, а сьогодні в її очах немає нічого. 

Я мав би радіти, адже вона – донька мого ворога, але всередині все горить зараз, тому що Аліса мені не ворог. А я надто пізно це усвідомив.