Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

Розділ 23

Аліса

Прокинувшись наступного ранку, намагаюсь ще раз усе обміркувати. Емоції вщухли й у голові прояснилося. Мені треба поговорити з батьком. Ну хоча б з Олегом. Байдуже як, але я маю втекти звідси. 

Алекс з Діаною так натерпілися від мого батька. Тепер я точно знаю, що Алекс ніколи мені не пробачить, саме тому чекати допомоги від нього не варто. 

Вирішую залишитися в футболці Алекса, тому що вона вільно спадає з плечей і практично не торкається ран на спині. Одягаю тільки джинси, а волосся збираю у хвіст. 

На першому поверсі нікого не видно, тому прямую на кухню, де Аніта готує сніданок. Сідаю за стіл і отримую від неї яєчню та каву. Не минає і хвилини, як до нас приєднується Діана. Одразу відмічаю, що виглядає вона… добре. Напевно, навіть краще за мене. 

– Як ти? – питає у мене, а я завмираю з чашкою в руках. 

– Нормально. А ти? – перепитую. 

– Це був жах, – зітхає. – Та головне, що всі живі. 

І то правда. Навіть не знаю, як би почувалась, якби хтось загинув. 

– А де Алекс? – питаю обережно. Вчора, після того, як допоміг мені з ранами, він залишив кімнату. Ми не говорили більше. 

– Вони з Русланом поїхали на важливу зустріч. Ти ж не думаєш, що мій брат усе це так залишить? 

– Не думаю… – шепочу. 

– Алісо, ти пробач, що я так погано ставилась до тебе, – чергова несподіванка від Діани змушує мене розгубитися. – Я дійсно ненавиджу твого батька та хресного, але ти не така. Ти хороша. 

– Ти зрозуміла це після вчорашнього вибуху? – питаю. 

– Мабуть, ще раніше. Коли ми в інтернаті були, – усміхається. – До речі, як дивишся на те, щоб поїхати туди? Купимо подарунків. Звісно, якщо Алекс відпустить. 

– Я не проти, – і це правда. Таке перезавантаження мені однозначно потрібне. 

Після сніданку Діана йде до себе в кімнату, а я вирішую прогулятися територією. Мене неабияк дратує охоронець, який ходить за мною крок в крок. Схоже, це Алекс дав наказ від мене не відходити. Мабуть, дарма я сказала йому про свої плани втекти. 

На вулиці вдається трохи зібратися. Розумію, що на цей момент нічого зробити не вийде, тому треба чекати. Коли ж помічаю, як з будинку виходить Алекс, всередині все стискається. Він дивиться на мене, а я – на нього.

Коли Алекс наближається, охоронець залишає нас удвох. 

– Як твоя спина? – питає. 

– Добре, – стримано відповідаю. – Дякую, що допоміг. 

– Алісо, сьогодні я зустрічався з однією людиною. Він готовий допомогти мені знищити твого батька й Олега заодно. Плата, звісно, буде високою, але воно того варте. 

– Що означає “знищити”? – питаю схвильовано. – Вбити? 

– Я не вбивця, – говорить твердо. – На даний час ведеться пошук доказів того, що Роман зі своїм братом забирали у людей землі нечесним шляхом. 

– Якщо вина буде доведена, вони сядуть? 

– Так, – киває. 

– Алексе, я хочу зустрітися з батьком, – кажу. – Це важливо для мене. 

– Я вже сказав, що не відпущу тебе до нього! – злиться. 

– Чому? – кричу. – Минулого разу ти відпустив! 

– Тому що ідіотом був! – гиркає. – Тому що клята помста очі засліпила! 

– А тепер що? Розвиднілось, чи як? – фиркаю. 

– Я на шляху до цього, – видихає. – Я не хочу, щоб ти постраждала, розумієш? Він вб'є тебе, або ж заховає десь далеко, щоб я не знайшов! 

– І що? Ти хотів показати, що ми одружилися – ти це зробив. Для чого ще я тобі потрібна? 

– Я кохаю тебе, – видихає, а я завмираю, як вкопана. Чесно, готувалась почути чергову порцію лайна, а тут таке! – Так, мені важко все це прийняти і якось визначитися, але я хочу, щоб ти була поруч. Твій батько сяде… 

– А ми будемо жити довго та щасливо? – шепочу. – Навряд чи. Я завжди буду пам'ятати, що він вбив твоїх батьків і мало не вбив сестру. Двічі. Ти так часто говорив мені, що я така ж вбивця, як мій батько, що я почала у це вірити. Тому в нашому випадку довго та щасливо не буде. 

Оминаю Алекса і йду до будинку. Мені треба заспокоїтися і вкотре прийняти те, що відбувається. Алексу точно так само важко, як і мені. Він розуміє, що ми не можемо бути разом, але при цьому відпустити мене не хоче. 

У будинку зустрічаю Руслана, і в нього є для мене подарунок – телефон. Спочатку не розумію, для чого він мені, а потім доходить. Мабуть, Алекс боїться, що я можу збожеволіти, тому дає можливість телефонувати кудись. 

Йду в кімнату і перший кого набираю – це Яр. Добре, що пам'ятаю номер брата. Головне, щоб він його не змінив. 

– Слухаю! – відповідає серйозним тоном. 

– Це я, – кажу. 

– Аліса? Боже, як ти? – кричить у слухавку. 

– Усе добре. Я в безпеці. А ти як? 

– Вдома. Скажи, що сталося! Я чув, що на Яшина скоєно напад. Ти не постраждала? – питає схвильовано. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍