Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Тінь зробила ще один ривок, і цього разу її щупальця оповили ноги Габріеля, здавлюючи їх, як змії. Він скрикнув, намагаючись вирватися, але темрява була міцнішою, ніж здавалося.

— Ти слабкий! — прошипіла тінь, нахиляючись ближче до його обличчя. — Ти завжди був слабким!

— Неправда! — вигукнув Сапфір, кидаючись до тіні. Його невелике тіло світилося слабким сяйвом, коли він ударив по темних щупальцях, змусивши їх розпастися на шматки.

Габріель, звільнившись, схопив металевий свічник із підлоги та кинувся на тінь. Він розмахнувся й ударив її, але метал пройшов крізь неї, як крізь дим. Тінь завила від люті й піднялася над ним, її форма ставала все більшою, загрозливішою.

— Ти ніколи не здолаєш мене, Габріелю! Я частина тебе!

— Тоді я знищу цю частину! — крикнув він, і в його очах загорілося полум'я люті та рішучості.

Він кинув свічник убік і з усією силою стрибнув на тінь, намагаючись схопити її за примарну шию. Вони впали на підлогу, їхні тіла змішалися в хаотичній боротьбі. Темрява тіні огортала Габріеля, змушуючи його задихатися, але він не відступав.

— Тримайся, Габріелю! — кричав Сапфір, намагаючись пробитися крізь хвилі темряви, що заповнили кімнату. — Це все неправда! Вона не твоя вина!

Габріель, зібравши всі сили, схопив тінь і потягнув її до вікна. Тінь билася, виривалася, намагаючись вчепитися за стіни, за підлогу. Її щупальця розтягувалися, чіпляючись за кожну поверхню.

— Ти не переможеш мене! Я вічна! — заволала вона, коли Габріель підштовхнув її до краю.

— Помиляєшся, — прошепотів він, і в його голосі було стільки люті, що навіть темрява затремтіла.

Зібравши останню силу, він штовхнув тінь у відчинене вікно. Її пронизливий крик розітнув повітря:

— Ти знову це зробив, Габріелю... знову...

Її форма зникла в темряві, і кімната миттєво очистилася. Повітря стало легшим, а холод почав відступати. Габріель опустився на коліна, важко дихаючи, його руки тряслися.

Сапфір підійшов і поклав руку йому на плече.

— Вона була лише відображенням твоїх страхів, Габріелю. Це не ти її створив і не ти її знищив.

— Але чому це відчувається так, ніби я вбив її вдруге? — прошепотів Габріель, дивлячись у порожнє вікно, крізь яке зникла тінь.

Стіни кімнати тряслися, а їхні поверхні вкривалися павутиною тріщин. Лункий, зловісний сміх тіні розливався навколо, звучачи то близько, то далеко, наче сама кімната стала її резонатором.

— Ти думав, що здолав мене? — голос тіні наповнив простір холодним презирством. — Ти навіть не уявляєш, наскільки я сильна! Це я дозволила тобі виграти, і це я знищу тебе!

Сміх тіні знову вибухнув, пронизливий і лячний, змушуючи повітря навколо вібрувати. Сапфір схопив Габріеля за руку.

— Ми повинні вибиратися звідси! — закричав він, його голос тремтів, але він намагався зберігати рішучість.

Габріель, побачивши, як підлога під їхніми ногами починає розсипатися, кинувся до дверей, але вони зникли. Ні виходу, ні навіть натяку на порятунок.

— Тут немає дверей! — вигукнув він, обертаючись до Сапфіра.

— Тоді знайдемо інший шлях! — відповів хлопчик, стискаючи його руку ще міцніше.

Підлога під ними тріснула остаточно, і вони почали падати. Важкість падіння здавалася нескінченною. Холодний вітер бив по їхніх обличчях, а крики роздирали темряву.

— Тримайся! — закричав Сапфір, його маленька рука з усіх сил вчепилася в Габріеля.

— Я не впущу тебе! — відповів чоловік, намагаючись утримати хлопчика, хоча обидва розуміли, що це марно.

Їхнє падіння зупинилося раптово, коли вони вдарилися об густі крони дерев. Гілки ламалися під їхньою вагою, залишаючи болючі порізи та садна на шкірі. Нарешті, після кількох жорстких ударів, вони впали на землю.

Деякий час вони лежали нерухомо, оглушені й шоковані. Тиша навколо була майже відчутною, лише десь угорі шаруділа зламана гілка.

— Ти цілий? — Сапфір перший озвався, ледве ворушачи губами.

— Ні, — пробурмотів Габріель, підводячись на ноги й злегка хитнувшись. Його обличчя було блідим, а погляд — порожнім.

Він оглянувся і зрозумів, де вони. Ліс, знайомий і одночасно ненависний. Позаду, ледь видніючись крізь туман, стояла стара хатина, та сама, в якій вони вже ховалися раніше.

— Невже ми знову тут? — його голос був сповнений відчаю й роздратування. Він зробив кілька кроків уперед, потім впав на коліна й почав істерично сміятися.

— Ми як дурні, постійно крутимося в цьому проклятому колесі! — викрикнув він, нахиляючись вперед. — Знову тут, знову нічого не змінилося! Це все гра, гра, в якій ми завжди програємо!

Сапфір мовчки спостерігав за його істерикою. Його маленьке обличчя було сповнене смутку.

— Ти не розумієш, що це означає? — прошепотів хлопчик, опускаючи погляд.

Габріель повернув до нього голову, обличчя перекошене гнівом і розчаруванням.

— Що це означає? Що нас водять за ніс? Що все, що ми робимо, марно?

— Це означає, що ми ще живі, Габріелю, — тихо відповів Сапфір, його голос звучав твердо. — Якщо ми живі, то ще можемо щось змінити.

Чоловік подивився на хлопчика, і в його очах промайнула тінь надії. Але ця надія була слабкою, майже непомітною, наче тонкий промінь світла, що бореться крізь густий туман.