Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Він не відповів, тільки гмикнув. Дівчина поруч невпевнено кивнула.

Так, все-таки краще було негайно йти геть. Але Стефанія не могла. Мусила зберегти лице. Підняла підборіддя високо, невідривно дивилася на Яна, чекала, що він озветься. І він не витримав.

— То ви мене ще впізнаєте? Думав, зовсім забули.

— Як бачиш, ні. Прийшла подивитися фільм і привітати тебе з участю в такому серйозному проєкті.

— Справді? А вам не байдуже? Адже ми припинили співпрацю у всіх площинах — і вертикальній, і горизонтальній.

Як він посмів?!.

«Наразі це вертикальна співпраця. Я зверху, ти знизу».

Ехом в її голові пронеслися власні слова. Проте чула їх віддалено, наче долинали з-за стіни. Краєм ока бачила подивований погляд супутниці Яна й зацікавлені погляди кількох людей, які почули його слова.

Вона зробила ще один крок. І ще пів кроку. Підбори дзенькнули по підлозі, й услід їм пролунав інший звук — дзвінкий, гострий звук ляпаса.

Вдарила несильно, але в тиші вестибюля почули всі. Ян примружив очі, голова повернулася вбік.

— Коли наступного разу прийдеш до мене, я змушу тебе вкусити власного язика, — промовила Стефанія неголосно, але чітко, щоб він почув кожне слово.

І пішла. Зачепивши його плечем, пішла в кінозал.

Про що був фільм? Вона нізащо не сказала б, якби не знала майже напам’ять книгу, за якою його зняли. Глядачі пускали сльозу, не відводячи очей від драматичної історії кохання ветерана війни з протезованою рукою і жінки, яка повернулася з-за кордону, щоб виправити помилки минулого. Стефанія теж намагалася співпереживати, але щойно зосереджувалася на черговій сцені, як думки тікали до Яна.

Не могла. Не могла вона всидіти. Хотілося втекти якомога далі. Якою ж дурною, наївною помилкою був візит сюди!

Зиркаючи раз у раз на двері, неподалік яких сиділа, Стефанія зітхнула і, діставши смартфон, написала подрузі: «Вибач, погано почуваюся, не можу додивитися до кінця. Дякую за запрошення. Фільм чудовий».

Наталя сиділа в першому ряду поруч з режисером і сценаристкою. Прочитала повідомлення одразу і повернула голову. Знайшовши Стефанію поглядом, усміхнулася й кивнула.

Можна було йти з чистою совістю. Стефанія підвелась і тихенько вислизнула у двері. Вдихнула глибоко, щойно опинилася за ними. І смикнулася, коли почула збоку: 

— Я думав, що ти міраж. Думав, привиділася мені.

Ян підпирав стіну поруч із входом до зали. Волосся було розтріпане більше, ніж варто. На щоці ще залишався червоний слід.

Вона покрутила головою і полегшено видихнула, зрозумівши, що вони у вестибюлі самі й ніхто не почув його слів.

— Ненормальний, — прошипіла.

Збиралася йти, але він спіймав її зап’ястя і потягнув у коридор, що вів до вбиралень. Вона не смикалася й не кричала, щоб не робити більше галасу, тільки цокала підборами, стараючись поспіти за ним і не звалитися на підлогу.

Ян грубо шарпнув двері туалету, грубо впихнув її всередину. Метнувся до кабінок швидко, щоб пересвідчитися, що нікого тут більше немає.

Немає. Порожньо.

Стефанія завмерла, спостерігаючи за його хаотичними рухами. Усвідомила, що коїться, в ту мить, коли клацнув замок. Ян замкнув двері зсередини й притулив її спиною до них, взявши за плечі. Сам став близько, війнувши на неї запахом цигарок.    

— Дивися, — прошепотів. Він розтулив рота, висолопив язика і щосили затис його між зубами, ковтнувши стогін болю. — Не треба змушувати, я сам. А тепер залікуй мою рану. Будь ласка. Мені боляче. Кровить.

— Язик? — Спантеличена, здивована, вона скривилася. 

— Ні, серце. Не можу. Хочу тебе. Так хочу, що божеволію. Торкатися, обіймати, дивитися… Байдуже. Віддай мені себе знову. Трішки. Дідько, я… повернутий на тобі. Побачив — і голову відібрало. Стефаніє…

Вона перервала його балаканину. Поклала долоні на його щоки, притислася губами до його м’яких вуст. Сама поцілувала так міцно, наче спрагла була й голодна за поцілунками.

Ян втискав її у двері, зминав у своїх обіймах, мугикав щось в поцілунок. Розпалений, розпашілий, готовий був прямо тут вгамувати свою і її жагу. Але Стефанія оговталася перша, визволила свої губи. Дихаючи важко, запитала:

— Навіщо Яне?.. Чому ти не пішов дивитися фільм?.. Якщо нас побачать…

— Не міг. Не хочу фільму. Я чекав тебе.

— Де твоя дівчина?

— Не знаю. Надулася і пішла. Яка різниця?.. Мені на неї байдуже. На всіх на світі байдуже, крім тебе.

— Не кажи так. Не можна так. — Вона притулила палець до його губ, мотнула головою.

— Хіба ти не скучила?

На мить Стефанія перестала дихати. Зазирнула в його очі того самого закоханого відтінку, що й раніше. Одне слово. Якщо вона скаже правду, це єдине слово, дороги назад не буде. Вона знову стане на шлях, який вважала залишеним позаду. Але змовчати це слово не могла. Не так легко змовчати те, що ятрить душу.

— Скучила.