Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 21

Судячи з усього, Гарт думав так само, бо вже за мить опустився на коліна до одного з нападників та уважно вдивлявся йому в лице.

— Потрібно буде сховати тіла, — протягнув Гарт. — Не думаю, що місцеві патрулі будуть раді вбивству такої кількості місцевих. Нехай вони і добуткували розбоєм.

— Не впевнений, що це місцеві, брате.

Голос Ройса був підозріло тихим. Я відірвалась від спостереження за Гартом та повернулась до Ройса. Здалося, що кров відлила йому до пʼят, бо обличчя було блідим і безумовно шокованим. Він тримав в руках щось невелике, що я не могла роздивитись зі свого місця.

Але варто мені було припіднятися, як вечірнє сонце осяяло металеву печатку в руках Ройса, яку той дістав з кишені одного з вбитих.

Двоголовий коронований орел з клейнодами в пазурях.

Герб королівської сімʼї Терону.

Я шоковано подивилась на тіла. Їхня зброя не була зброєю місцевих розбійників. Гостра сталь, міцні руківʼя. Не схоже на роботу сільского коваля. Та й билися вони набагато краще за селян. Нехай ми перемогли, але бій був важким, а ми — гарно навченими.

— Ти думаєш це…? — почав було Фольк, але обережно замовк, розглядаючи печатку.

— Теронійці, — виплюнула я це слово. Погляди напарників сконцентрувались на мені.

Не знаю, що сталось зі мною в цей момент. З дня битви в моєму рідному селищі і до тієї ночі я не бачила теронійців. Не бачила, але більше за все на світі мріяла встромити клинок в шию якомога більшої їх кількості. І от тепер переді мною лежало два десятки тіл теронійських виродків, а я відчувала… розчарування. Я хотіла насолоджуватись їхніми криками. Хотіла подивитись їм в очі і побачити відповіді: чому я? Чому це сталось з моєю сімʼєю і моєю долею? Чому вони вирішили прийти на нашу землю з мечем? З чого вони взяли, що мають право вбити мою матір і піти непокараними? І я хотіла питати їх це. А якщо не будуть відповідати — відрізати шматок за шматком, щоб витягнути зізнання з горла.

І ці думки лякали.

Бо я не хотіла уподобнюватись їм: тваринам, що не мають ні совісті, ні честі. Бо вони вже лежали переді мною — бездиханні та зі скляними, холодними поглядами, що навічно застигли. Бо я дивилась на них і не відчувала нічого, окрім задоволення.

Судячи з усього, хлопці зрозуміли мій настрій, бо жоден з них не порушив важку тишу, що стояла в лісі. За декілька годин цією дорогою проїжджатиме патруль королівської гвардії, але після знайденого ховати тіла не обовʼязково. Думаю, гвардія зацікавиться теронійцями, що на сотні миль проникли вглиб ельданських лісів.

— Ми маємо їхати, — озвучив мої думки Гарт. — Скоро тут буде натовп свідків.

— У нас є ще декілька годин до того часу, — Лерон подивився на останні промені сонця, що вже заходили за крони дерев. Маловірогідно, що хтось їхатиме тут вночі. Ліси — небезпечне місце для мандрівників. — Ми маємо оглянути тіла. Це тероніці, хто зна які секрети вони приховують в своїх гаманах.

— Якщо гвардійці знайдуть натовп мертвих теронійців, у них і так будуть питання. А якщо ці теронійці будуть пограбовані — думаєш, вони не стануть шукати і нас?

— Ми не будемо нічого забирати, — Лерон кинув швидкий погляд на мене. — Лише… дослідимо.

Фольк підняв одну брову, не розуміючи, на що Лерон натякає. Зате я чудово розуміла.

Шпигуни з Терона прибули в Ельдан не для того, щоб чинити розбій на сільских дорогах. Вони мали мету і щось мені підказувало, що це все було повʼязано з вбивством принца. Якщо я зможу знайти докази причетності до цього теронійців — я відбілю своє імʼя. Як тоді заговорить Калеб?.. 

Ні, не думати про Калеба.

Я опустилась на коліна біля одного з тіл і почала нишпорити в його кишенях та похідній сумці. Декілька монет, фляга з водою і мішечок з тютюном.

Кишені двох наступних теронійців були набиті горіхами. В сумці третього знайшовся лист незнайомою мені мовою. Я не могла прочитати, але обережно склала і засунула за пояс.

Весь цей час хлопці просто стояли позаду мене та спостерігали за моїми нервовими рухами. Здається, вони чудово розуміли, що значить для мене це механічне нишпорення в речах вбитих теронійців. Для мене це було свого роду медитацією. Рефлексією того, що відбулося раніше. Помстою за те, якою слабкою вони зробили мене дванадцять років тому.

Я завжди думала, що мій світ — маленький, затишний, безпечний. Світ, де пахне сушеними травами, де мама завжди поруч, а за дверима чекає лише наше тихе селище, де всі знають одне одного.  

У ту ніч мій світ згорів.  

Мама розбудила мене різко, міцно стиснувши за плечі.  

— Кая, під ліжко! Не ворушись, не дихай, не виходь, поки я не скажу.  

Її голос тремтів. Вперше в житті мама боялася.  

Вона ніколи не боялася нічого.  

Я хотіла спитати, що відбувається, але двері в наш будинок уже грюкали від ударів.  

Крики прорізали ніч, мов ножі. Спершу далекі, потім ближчі. Потім — зовсім поруч.

Я відповзла назад, заштовхуючи себе в темряву під ліжком. Там пахло землею, старими ганчірками, сушеним деревом. Я стиснула губи, намагаючись не дихати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍