Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

14
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 80
Перейти на сторінку:

Двері вибили ударом.

Я почула, як мама вдихнула. Раз. Глибоко. Спокійно.  

Вона не кричала.  

Чоловіки говорили чужою мовою. Вони сміялися.  

Я не могла бачити їхніх облич, лише тіні, що хиталися по підлозі.  

Я не хотіла знати, що вони збиралися зробити з мамою.  

Я хотіла вибігти з-під ліжка. Я хотіла схопити ніж, встромити його в тих, хто зламав наш дім, хто говорив так, ніби моя мама — це просто річ, яку можна забрати собі.  

Але я боялась. Мої руки тремтіли.  

Мама мовчала.  

Я не знаю, що вона зробила. Не знаю, чи спробувала втекти, чи кинулася на них, чи просто стояла перед ними, піднявши підборіддя.  

Але я почула, як свиснув меч.  

Звук, якого я ніколи не забуду.  

Ніби розривається тканина.  

Я побачила, як її ноги хитнулися назад.  

Почула її короткий, уривчастий вдих.  

На підлогу капнула кров.  

Потім ще.  

Я хотіла вибігти. Хотіла вчепитися в них, як дика тварина.  

Але я не могла поворухнутися.

Я боялась.

Коли мама впала, я нарешті побачила її обличчя.  

Її губи були розтулені, ніби вона хотіла щось сказати.  

Але вона не встигла.  

Вона не встигла.  

Кров розтікалася по глиняній підлозі, гаряча, густа, темна.  

Я бачила, як вона намагалася дихати. Як її пальці намагалися знайти щось на підлозі.  

Її очі знайшли мене.  

Вони молили мене не виходити.  

Вони благали мене не рухатися.  

Я відчувала, як крізь горло пробивається крик. Як розпач рветься зсередини, як серце калатає, як у вухах гуде так сильно, що я вже не чую нічого іншого.  

Я виповзла з-під ліжка.

Теронійці ще були там.

Вони сміялися, обшукуючи шафи, перевертаючи горщики, викидаючи зілля на підлогу.

Я не бачила їх. Я бачила тільки її.

— Мамо, — я впала на коліна біля неї, тремтячими руками намагаючись притиснути долоні до її рани, ніби могла втримати кров всередині. — Мам, мамо, мамо!  

Вона не відповідала.  

Її губи ворухнулися, ледь чутно.  

— Кай…  

Я стиснула її руку. Вона була теплою.  

— Я тут, я тут! Мамо, не засинай, не закривай очі, ти не можеш! Ти сильна, мамо, ти мене чуєш?!  

Я благала.  

Я кричала.  

Я тиснула на рану, як це робила вона, але кров все одно текла.  

Мама глянула на мене ще раз.  

В її очах була любов.  

А потім вона видихнула. І більше ніколи не вдихнула.  

Я перестала чути світ.  

Перестала бачити тих, хто стояв поруч.  

Перестала відчувати все, крім її руки, що холонула в моїй.  

Перестала боятися.

Хтось схопив мене за плечі й відтягнув назад.  

Я билася, кричала, дряпалася.  

Я не могла залишити її там.  

— Забираймо її, — жіночий голос. — Немає часу.  

Я закричала.  

Я ще ніколи так не кричала.  

Світ потемнів.  

Останнє, що я бачила, коли мене винесли з хати, — це була моя мама, яка так і залишилася лежати на підлозі.  

Останнє, що я відчувала, — це її тепла кров на своїх руках.  

— Що це за?...

Мої думки перервав власний голос так, ніби він належав комусь іншому. Я обшукувала останнього теронійця, коли мій погляд стикнувся з дечим… неочікуваним.

— Що там, Кая? — нечутно підійшов до мене Гарт.

В його голосі звучала турбота та тривога, коли він оглядав тіло. Сокира Гарта декількома хвилинами раніше навскіс прорізала груди і живіт ворога. Сорочка розпалась на дві частини та оголила не лише величезне поранення, але і закривавлені груди. І тату на них, розділене навпіл смертельним пораненням.

1 ... 49 50 51 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За моїм щитом, Ханна Кір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За моїм щитом, Ханна Кір"