Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

19. ЛЯп

— То що це було?

Роман зупинився у прочинених дверях в Янову студію, підпер плечем одвірок. В кожній дрібненькій зморшці його нахмуреного чола можна було прочитати докір.

— Про що ти?

— Про виставу в кінотеатрі.

Ян зітхнув і крутнувся на своєму кріслі.

— Тобі Буся розказала?

— Радій, що розказала тільки мені! — Роман сплеснув руками. — Слухай… Ти ж не злигався зі Стеф знову?

— Ні. — Ян подивився своєму продюсеру прямо у вічі, безсоромно брешучи. Більше він не дозволить собі дурощів, не поставить її репутацію під загрозу.

— Ну добре… Добре. Але з Оксаною все одно помирися, щоб не дулася на тебе…

— З ким?

— З Бусею!

— О, то її Оксаною звати… — Ян розкуйовдив волосся п’ятірнею, а тоді поставив лікоть на підлокітник і підпер рукою голову. — Я не хочу з нею миритися. Вона мене не приваблює.

— Яне! — Роман пригримнув, але швидко остудив себе й улесливо заговорив: — Вона чула вашу сварку зі Стеф і зробила правильні висновки, бо спитала мене, що між вами. Січеш?

Ян застогнав і заплющив очі.

— Ти зараз переймаєшся моєю репутацією чи турбуєшся про дочку свого друга?

Продюсер пирхнув.

— Я бізнесмен і турбуюся про гроші. В Оксани сімсот тисяч підписників, і це тільки в інстаграмі! А в тебе тур через три тижні! Та вона тобі безплатно рекламу кращу зробить, ніж команда піарників! Хіба я багато прошу? Ну позустрічайся з нею ще місяць-другий, дівчина ж симпатична, ти наче до неї вже й ночувати заскакував, ні? Поробіть селфі для соцмереж, потусуйтеся разом, щоб вас бачили… Я ж не прошу тебе одружуватися з нею! І дівчині буде приємно таким красунчиком похизуватися, і ти аудиторію розшириш!

— Але я не маю на це часу… До концерту у Львові менш як три тижні, а в мене ще дві пісні не зведені. А репетиції, а інтерв’ю, фотосети… Роботи по зав’язку. — Ян потер рукою чоло, зітхнув. — Не можна з нею домовитися, щоб вона просто вдала мою дівчину?

— Ну як домовишся, то хай буде так — мені байдуже, справжні ваші побачення чи ні! — Роман розвів руками. — Але ж сам бачиш, дівчина на тебе запала. Дивися, щоб гірше не зробив, коли пропонуватимеш їй таке!

Отже, домовитися не вийде.

Ян кивнув, подав знак, що зрозумів, і Роман нарешті забрався.

Якою ж дурною помилкою було зв’язатися з цією Бусею! От відчував він, що це якась підстава, коли Роман познайомив його з дочкою свого друга. От відчував… Але тоді йому було байдуже — головне, щоб спідниця.

Інша справа тепер.

Він узяв смартфон і, позітхавши, примусив себе написати Бусі (Боже, хто тільки вигадав їй таке дурне псевдо?).

«Вибач за ту ситуацію. Зустрінемося завтра? Я скучив».

Від самого себе нудило, доки набирав ці слова.

«Я теж скучила. Може, сьогодні?» — відповіла вона.

«Сьогодні не можу, допізна працюю. Скоро тур, не встигаю… Завтра звільню трохи часу, щоб довше побути з тобою, добре?»

Нудота підступила до самого горла.

«Ну до-о-обре. До завтра!”

Буся приправила своє повідомлення цілою вервечкою смайликів-цьомчиків, і Ян почувався останнім шматком лайна, коли надсилав їй сердечко. Якби не власний дурний вибрик, про який Буся могла розплескати на весь інтернет, чорта з два він погодився б продовжувати ці стосунки. Сімсот тисяч підписників — не такий вже й високий стимул, якщо доводиться нудитися на побаченнях з порожнім двадцятирічним дівчиськом.

Порожнім.

Усі жінки йому тепер здавалися порожніми, незалежно від віку, професії, зовнішності. Всі, крім однієї. До якого спеціаліста звернутися, щоб вилікуватися від цієї болячки?.. Після розриву зі Стефанією, Ян серйозно міркував над цим запитанням.

Так хотів вилікуватися і так… боявся. Боявся, що коли вирве її зі свого серця, там залишиться тільки пустка. Точно знав: іншій місця вже не знайдеться.

Він не збирався працювати допізна. Збрехав, звісно ж. На вечір мав інші плани, але щоб підтримати легенду, дочекався, доки всі підуть з офісу. Навіть Романові впевнено заявив, що, мабуть, ночуватиме в студії.

Коридори й кабінети спорожніли, й тільки тоді він накинув на плечі пальто і поспіхом вибіг на вулицю. Поспіхом, наче за ним гналися, застрибнув у таксі і все дочекатися не міг, коли воно нарешті привезе його за сьогоднішньою адресою — красивими апартаментами подобово в тихому районі, в будинку без консьєржа, на вулиці без камер. Гуляти готелями стало небезпечно для людини, чий фейс світився тепер з кожної афіші. А у свою пропахлу сирістю нору більше не хотів кликати Стефанію. Тепер міг собі дозволити красивіші місця.

Щойно вийшов з таксі, рука потягнулася до цигарки, але сховав її назад, передумав. Покурити можна й потім. Авто Стефанії вже стояло з протилежного боку дороги.

Ян кинувся в під’їзд, вибіг рипучими сходами на другий поверх, звіряючи номер квартири у повідомленні. Опинившись під дверима, подзвонив. І блаженно усміхнувся, коли почув кроки з того їх боку.

— Привіт.

Вона широко відчинила двері, впустила його у квартиру. У свої обійми. Знову впустила в душу.

— Я скучив, — простогнав Ян, обіймаючи її й зариваючись у волосся, що пахло лавандою.

— Я теж, я теж, — шепотіла Стефанія.

Довгі-довгі хвилини вони стояли, не рухаючись, лише обіймалися. Обоє заплющили очі, вдихали запахи одне одного, тішилися дотикам. Ян торкався своїми довгими пальцями пояса на її талії, вона оповила руками його шию, плуталася пучками у неслухняних пасмах його волосся.

— Як же добре. Як мені цього бракувало. — Він відхилився, зазирнув їй у вічі. — Ти не могла б залишитися на всю ніч?

— Ні, ти ж розумієш. Повечеряємо? Я замовила доставку.

Таке траплялося вкрай рідко — щоб вони разом вечеряли. Але ці моменти для Яна були улюбленими. Вечеряючи разом, можна було вдавати, що вони звичайна пара зі звичайнісінькими стосунками. Можна було хоча б на якийсь час забути, що ці стосунки крадені.

— Як твій день? — буденно спитала Стефанія, нарізаючи у тарілці свій стейк.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍