Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Андрій зупинився на мить, не сховавшись і не подаючи голосу. Просто дивився. Його не обпекло, не защеміло. Навпаки, на душі стало легко. Тепло й спокійно. Він уперше бачив Богдану такою щасливою. По-справжньому. І щиро зрадів за неї. За них обох. Бо знав: Анатолій бережно носив те почуття в собі, не вимагав, не просив, просто був поруч. І так було б й надалі. Якби Андрій не наважився поговорити.

З того вечора в селі, коли вони з Богданою востаннє говорили біля ставу, вони більше не зустрічались і не спілкувались. Ніхто з них і не шукав цієї зустрічі, хоча розуміли, що рано чи пізно це станеться. Їх мовчання не було ворожим - швидше, взаємною згодою на нове життя, у якому кожен пішов своєю стежкою. І, як виявилось, обидві стежки привели їх до любові.

Андрій відійшов з парку тихо, не привертаючи уваги. Іще раз озирнувся на них - як на тих, хто нарешті знайшов те, що шукав. А потім рушив додому. Там, де його чекала Зіна. Там, де його життя тривало з новим серцем, і з тишею, що більше не краяла душу, а зцілювала її.

  Але між усім тим щастям і довгоочікуваним спокоєм, що нарешті оселилися в житті Андрія, час від часу в ньому зʼявлялася одна думка, що не давала повного полегшення. Він знав: є ще дещо, що потребує ясності, завершення, мужності. Після всіх рішень та переосмислень, він, як чоловік, як батько, як голова родини - хоч і колишньої, все одно несе відповідальність за свої вчинки перед тими, хто виріс у цій родині. Йому потрібно було поговорити з дітьми. Обірвати мовчанку. Не для того щоб виправдовуватись. І не для того, щоб щось пояснювати заново. А щоб зняти з їхніх плечей той тягар, який часто буває важчим за саму правду. Бо він не знав, як саме Богдана розповіла дітям про їх рішення розійтись. Можливо, ще нічого й не сказала. А може, діти вже все давно зрозуміли самі, тільки ніхто не насмілився заговорити.

  Та Андрій не хотів, аби його діти жили з думкою, що хтось винен. Що мама залишила тата, чи тато покинув матір. Щоб вони колись, через роки, не прокинулися із запитанням у серці: «А чи могло бути інакше?». Бо це не про провину, не про зраду і не про втечу. Це про визрівшу, хоч і пізню, мужність назвати речі своїми іменами. Про те, що любов - це не лише тримати, а й вміти відпустити. І що дорослі люди теж мають право на щастя, навіть якщо це щастя приходить запізно.

  А ще - він просто скучив. За їхніми голосами, за звичними фразами, за обіймами. Йому бракувало їхнього сміху, розмов за столом у недільний обід. Він хотів не лише сказати правду, а й відчути поруч їх тепло, їх присутність. Що вони є. І це найважливіше. Та все ж таки розпочати він вирішив із розмови з Богданою. Це здавалося правильним - не діяти нишком, не залишати за спиною того, що було цілим життям. Він не хотів створювати враження, ніби щось приховує, чи обирає зручний шлях. Андрій вірив: тільки в спокої, злагоді й повазі до спільного минулого можна збудувати гідне майбутнє. Він хотів, аби ця розмова була дорослою. Мудрою. І людяною. Щоб у дітей не лишилось жодного натяку на ворожнечу між батьками.

  Підходячи до будинку, Андрій ловив себе на несподіваному хвилюванні. Ніби все вже пережито, відчуте, вирішене - а серце все одно билося швидше, долоні стали вологими. Він сам до кінця не розумів чому. Можливо, через повагу до Богдани. А може - через памʼять тиші, що жила в цих стінах довгі роки. Ця тиша говорила колись більше, ніж крики. І зараз вона ніби знову стояла на порозі, напружена, але відкрита для правди.

  Він знав, що Богдана мала бути вдома сама. Іван, Надія і Люба працюють. По буднях зазвичай в квартирі було порожньо і тихо. Хіба що міг бути Анатолій - ця думка змусила Андрія на мить зупинитись. Але ні. Він не ревнував. Не мав жодного морального права на це. Просто хотів, щоб говорили вони вдвох. Чисто, без зайвих поглядів і присутності. І якщо доля дасть йому цей шанс - він не зіпсує його.

  Ноги самі несли його знайомою вулицею. Все тут було до болю рідне: шорстка бруківка, старий каштан біля воріт, вікно вітальні, де колись світло горіло найдовше. Він уже бачив себе, як натисне на дзвінок, як двері повільно відчиняться, як вони стануть один навпроти одного - двоє людей, що пройшли багато і тепер просто хочуть поставити крапку, щоб дати початок новому.

  Лише мить і він спітнілим пальцем натискає на дзвінок. На диво для Андрія двері швидко розчахнулись. Ніби Богдана чекала когось. Вона виглядала чудово - відмітив про себе Андрій ще з порогу. Ніби щось змінилось у ній, зсунулось із місця, що довго стояло закляклим. Вона ніби й справді помолодшала - не лише зовнішньо, а й в самій суті. У тому, як тримала себе, як дивилась на нього - вільно, невагомо. На ній була нова, легка модна сукня - не занадто яскрава, але з родзинкою, що говорила «мені добре, я жива». Волосся - розпущене, мʼякими хвилями спадало на плечі, і Андрій одразу згадав, як рідко вона це дозволяла собі колись. У її погляді палав запал, теплий і сонячний, не той, що згорає, а той що грає. А головне - спокій. Той глибокий, зрілий, напрацьований болем і роками спокій, який не підробиш і не зіграєш. Її обличчя було спокійним, і цей спокій був не про байдужість, а про прийняття. У ньому не було колишньої втоми, того невидимого тягаря, що завжди відчувався в її очах. Тепер у ній була ясність. І, можливо, навіть щастя.

  Богдана навіть не здивувалась, побачивши його. Ні подиву, ні ніяковості - лише легка усмішка, така ж проста і щира, як і все довкола. Вона ніби чекала його, не чекаючи. Як хтось, хто готовий прийняти будь-яку розмову - без докору, без минулого, без ворожнечі. Просто так, як дорослі, які вже навчились дякувати за все, навіть за біль.

- Привіт - тихо і невпевнено мовив Андрій.

- Привіт, заходи. - відповіла жінка відступаючи в бік і даючи Андрію можливість увійти.

- Ти гарно виглядаєш!

- Дякую. - знічено відповіла

- Як справи?

- Та все як завжди. Щоденні клопоти, робота. Чай будеш?