Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

- Ні дякую. Як діти?

- У них все добре. На роботі.

- Слухай, я думаю нам потрібно поговорити. Ми ж з ними так і не говорили, не пояснили нічого. Ти їм щось казала?

- Так ти правий. Я говорила з ними. Я не вдавалась в подробиці, нічого не пояснювала, але й обманювати не хотіла.

- То як вони відреагували?

- Не буду обманювати. Трохи засмутились, але я пояснила їм, що ми не сварились, не тримаємо зла один на одного. Просто в житті буває так, що люди перестають бути разом. Іван з Любою трохи відійшли. А ось Надюшка наша, вона ще ніяк не може зрозуміти цього.

- Ох Надька, Надька… вона така ніжна і тонка натура. Цей жорстокий світ її розчаровує.

- Так це точно. Але це добре, що ти прийшов. Я думаю тобі теж потрібно поговорити із ними.

- Так, саме того я й прийшов. А-а-а… ти як? Як твої справи?

- Все добре. Зараз літо, маю багато замовлень.

- Це добре. Як Анатолій? - Андрій поставив це питання без докору, без ревнощів. Але Богдана дуже знітилася від нього.

- Та ніби добре. Працює. - відповіла вона опустивши очі.

- Ти не подумай нічого. Я так просто, для підтримання розмови. Якщо чесно, то я навіть радий за вас. Ти… як ніхто заслуговуєш нарешті бути щасливою…

  Розмова з дітьми виявилась складнішою, ніж Андрій очікував. Він ішов до них із тривожним серцем, хоча й мав поруч Богдану, що віддалась цій зустрічі з тією ж відкритістю, як і він. Вони разом зустріли Любу, Івана та Надію після роботи. Троє змужнілих, самостійних та таких вже дорослих, але все одно залишились для нього дітьми, якими він памʼятав ще зовсім маленькими: з ранцем за плечима, з першим катанням на велосипеді, дитячими сварками та безтурботним сміхом.

  Спершу все було добре, усі усміхалися, обіймались, діти жваво ділились останніми новинами: Іван розповідав про проект на роботі, Люба - про нові знайомства та ідеї для статтей. Слухаючи їх, Андрій ловив себе на тому, як скучив за ними. За цим дебетом, за поглядами, за їхніми рухами, за звуком їхніх голосів. Йому бракувало їх більше, ніж він визнавав сам собі.

  Та ось, настав момент, коли потрібно було говорити головне. Про них із Богданою. Про зміни, які вже не можна було не назвати вголос. І тут, як і очікувалось, реакція була неоднозначною.

Іван зітхнув, потім кивнув:

- Я трохи здогадувався, тату. Головне, щоб ви двоє були щасливими.

Люба замовкла, вдивляючись у чашку з чаєм, а потім спокійно додала:

- Ви обоє достойні спокою. Якби ви жили разом тільки заради нас - це було б неправильно. До того ж, ми самі вже дорослі люди і скоро почнем створювати свої сімʼї, у нас своє життя. А вам доживати віку разом. А якщо разом немає бажання і взаєморозуміння, то для чого ж мучити один одного. Дякую, що сказали чесно нам.

А от Надія… вона мовчала довго. Її губи тремтіли, очі були повні сліз, які вона намагалася стримати, як дитина, що не хоче показувати слабкість.

- Тату, - нарешті сказала вона тихо, - я просто не можу це прийняти. Я все життя вірила, що у вас щира і взаємна любов. Що взагалі любов - це коли ви разом. Що ви - приклад. А тепер все зламалось…

  Жодні переконання Андрія не мали не мали сили проти того болю, що читався в доньчиному обличчі. Він намагався говорити лагідно, пояснювати, що любов буває різною, що їхнє з Богданою рішення - не кінець родини, а новий етап. Що він завжди поруч, що нікуди не зникне з їхнього життя. Але Надія не слухала. Вона вже була зачинена у своєму маленькому світі втрати. І це було найважче.

Після вечері, коли діти розійшлися, Богдана, бачила розгубленість Андрія, взяла його за руку і спокійно сказала:

- Їй потрібен час. Я поговорю з нею ще. Вона сильна, вона впорається. Ми не маємо права змінювати своє життя тільки через її страх - вона теж це зрозуміє, але трохи згодом.

І хоч серце Андрія боліло за доньку, він ішов додому з полегшенням. Вперше за довгі роки йому здавалося, що він зробив усе правильно. Не без болю, не без втрат, але - чесно. Наче завершив якийсь величезний розділ, поставив усі потрібні крапки, зібрав усі нитки минулого в долоні і нарешті відпустив.

  У голові звучало тільки одне: тепер можна перегорнути новий аркуш. Чистий. І цього разу по-справжньому свій.