Читати книгу - "Казка про любов, Ларія Ковальська"

- Ніко, а що трапилось, у тебе такий вигляд, ніби ти від когось втікала?

 - Навпаки – наздоганяла! Та неважливо, пан Маєвський давно поїхав?

- Ні, тобто, він ще не приїжджав. Ще п’ять хвилин до дев’ятої, хоча він завжди приходить трохи раніше!

- Тобто, я прийшла раніше за нього?

- Так, але я б радила тобі поглянути в дзеркало, поки він ще не прийшов!

- Гаразд, я зараз все виправлю, дай мені знати щойно приїде Маєвський! – Сказала Ніка і побігла шукати дзеркало.

     Поглянувши у дзеркало, Ніка жахнулась. Її волосся, яке вона старанно причесала зранку, тирчало у різні боки, два ґудзики на блузці були розстебнуті, спідниця повернута задом наперед. Щойно Ніка все поправила, як її покликала секретарка і сказала, що пан Маєвський вже прийшов.

- Вітаю, вас, Михайле Дмитровичу, зараз Ліна принесе вам каву. Солодку, але без молока, як ви любите! – Привітно мовила Ніка, бажаючи вгодити вигідному клієнту.

- Дякую, але сьогодні я відмовлюсь від кави – дуже поспішаю! Розумієте, Ніко, у наш з дружиною великий і майже пустий дім, з’їхалась вся родина: донька з зятем, син з невісткою, троє онуків і всім потрібна моя увага. А ще весілля молодшого сина, через це і вся родина зібралась. Я власне прийшов вас попросити перенести цю зустріч на трішки пізніший час, якщо можна?

- Звісно, можна. І ви могли б це зробити по телефону.

- Так. Міг би, але я хочу попросити у вас каталог ваших товарів, щоб уважно все роздивитись? А зустріч, якщо можна, перенесімо на завтра, десь на обідню пору.

- Так, без проблем. Опівдні вам буде зручно?

    Пан Маєвський кивнув на знак згоди, взяв каталог і поспішив залишити офіс, здивувавши своєю поведінкою Ніку.  Вона зателефонувала Стасу, який був у відряджені і розповіла про все.

- А це ще краще. Завтра я теж зможу бути присутній на зустрічі, отже у нас більше шансів сподіватись на вигідну угоду.

    Наступного дня зранку Ніка поїхала перевірити роботу одного з магазинів. До дванадцятої години вона мала повернутись в офіс на зустріч із паном Маєвським. Та повертаючись до офісу, таксі дівчини затрималось в дорозі. Ніка запізнилась на п’ять хвилин. Цього разу вона не дуже хвилювалась, бо на місці був Станіслав.

- Ліно, пан Маєвський вже на місці? – Спитала Ніка у секретарки.

- Так, вони вже в кабінеті Станіслава. До речі, він казав, щоб ти теж зайшла до них.

- Гаразд, уже йду! – Сказала Ніка і впевнено рушила до кабінету Стаса.

- Ніко! – Покликала її Ліна. Ніка зупинилась. – На зустріч прийшов не Михайло Дмитрович, а його син.

-  Син? Це щось нове! Зазвичай Михайло Дмитрович все робить сам.

     Йдучи до кабінету, Ніка роздумувала чи схожий син на Михайла Дмитровича? Батька вона добре знала і розуміла, які вимоги він ставить для підписання угоди. А як буде тепер?

     Ніка легенько постукала і почувши у відповідь «можна», зайшла у кабінет. А далі зупинились на місці від подиву! За невеликим круглим столом навпроти Станіслава сидів… її чарівний незнайомець. Ніку від голови до ніг пройняло холодком, а потім вона відчула, як пітніють її долоні. Вона навіть забула привітатись. А він, незнайомець, здавалось не помічаючи її, переглядав текст угоди.

- Проходь, Ніко! Знайомся, Роман Михайлович – син Михайла Дмитровича. Сьогодні ми працюємо із ним. – Так все просто. Вона стільки днів і ночей вгадувала ім’я свого незнайомця, а Станіслав так спокійно назвав його. – Романе Михайловичу, це Ніка – моя помічниця і моя дівчина! – Гордо мовив Стас.

     Незнайомець, тобто уже Роман Михайлович лише на секунду відірвав погляд від паперів, легенько кивнув і знову поринув у перечитування угоди.

     А Ніка чекала, що він скаже: «А ми вже знайомі!»,» а потім ще додасть: « А ви впевнені, Станіславе Петровичу, що Ніка – то ваша дівчина? Бо мені, здається, що вас вона не кохає, правда ж, Ніко?»

     Ох, якби було б романтично! Ніка сказала б правду і тоді вони б разом залишили б цей офіс. І байдуже їм було б до цієї угоди.

- Ніко! Ніко, подай будь ласка штамп! – Голосно повторив Стас, а лише тоді Ніка зрозуміла, що замріялась.

     Угоду було підписано. Роман Михайлович швидко зібрав свої речі, стримано попрощався та залишив офіс. Ніка ж була у шоковому стані. Вона розуміла, що знайшла свого коханого незнайомця і відразу ж втратила його. Адже він навіть не впізнав її або зробив вигляд, що не впізнав. Від їхньої зустрічі біля скель минулого трохи більше місяця, невже вона так змінилась за цей час? А, може, він просто не звертав тоді на неї уваги? Дивився, а бачив перед собою свою дівчину? Словом, на цьому казка скінчилась. Принца шукати більше не треба, бо вона зовсім його не зацікавила. Та хіба так буває? Хіба може бути, що він не виходить у неї ні на секунду з думок, що вона пам’ятає кожне його слово сказане в той вечір, а він про все забув?! Невже любов і справді буває невзаємна?!

- Ніко, ти добре себе почуваєш? – Стас знову привів її у реальність. Він складав до теки папери і був задоволений тим, що угоду підписано.

- Та… щось голова крутиться…