Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

– От послухай! То книжка чарівна. В ній є закляття різні на усілякі випадки життя.

– І що з того?

– Ми начаруємо собі багато краль небесної краси і відсвяткуємо вік повноліття в оточені богинь. Гулятимемо аж поки не впадемо від безсилля.

– Нє, ти таки здурів! Замість того, щоб цілий день стирчати у спортзалі, та качати м’язи, піди, знайди собі когось та й тішся. Чи прості дівки тебе не гідні?

– Прості не то, а от чарівні… Цим красуням відомі всі таємні викрутаси в світі. Вони примусять тіло корчитись в конвульсіях приємних, та в захваті благати більшого, аж поки не впадеш у забуття від щастя.

– Ну от подумай своєю головою. Хто продаватиме такий чарівний скарб, та ще й за бесцінь в інтернеті?

– Вона по акції! Тому і віддають задешево.

– Бо це підробка з дешевих типографій у Китаї. Брате, схаменись! Не дай тим шахраям себе дурити!

Тарас настирливо насів на мене, вмовляв прийняти участь у чаклунстві.  Марудив, аж поки не довів до сказу. Роздратував так сильно, що я погоджувався ледь на що завгодно, аби тільки замовк та відчепився.

– А хто ж із нас обох мольфаром буде? - спитав єхидкувато в брата.

– Звичайно я! За правом первістка.

– От і добре. Купи й чаруй собі аж до нестями, але відринь.

– У мене мало грошей.

– От-такої! А деж вони поділись? Спустив? На що?

– Не твоє діло!

– Ото вже манотратник!

Я перевів грошей на картку брату. Хай дитя втішається тим, буцімто чарівним, непотрібом, аби не плакало. Вже через п’ять хвилин нам подзвонили в двері якісь кур’єри з книжкою в руках. Якби це я не знав, як то працюють магазини в інтернеті, то міг подумати, що ті підступні шахраї сиділи десь там під нашим будинком з отим китайським барахлом напоготові та очікували на оформлення заказу.

Тарас почав гортати сторінки та роздивлятися зображення істот, так, ніби то якийсь каталог з приміщення розпусти. Там пропонували мати справу з страшнючими потворами із царства тіней.

– Давай оцю покличемо - ця гарна, - брат ткнув пальцем в найкращу з тих створінь.

– То не забудь сказати, хай подругу з собою приведе для мене, - поглузував я з дурника.

Наш мольфар, схилившись над сторінкою, затих. Тільки, витріщивши баньки, сопів та дувся, аж зашарівся від великої натуги.

– Чого мовчиш? Читай закляття! - підбадьорив брата, очікуючи на початок дивакуватої вистави.

– Таж там воно написане на чудернацькій мові.

– Звичайно! А ти як думав? Та це ж латинь!

– Латинь? Що то за дивний звір?

– То мертва мова, якою ніхто не розмовляє більше в світі. Нею, піддають тортурам жорстким студентів у медичних ВУЗах, аж поки тих не доведуть до сказу. Ото все робиться, щоб безталанні небораки, як стають лікарями згодом, почали шкрябати каракулями на папері чистім, затім, щоб бідні пацієнти не розібрали, що вони там понавиписували у своїх рецептах.

– Тож ми не лікарі.

– І слава богу! Бо так, як ми з тобою вчились в школі, то зразу відправили б на холодний цвинтар отих нещасних, що ризикнули у крайнім відчаї зайти до нас по допомогу за зціленням від недугів тяжких.

– Тоді навіщо там латинь у книжці?

– Бо її словами чудернацькими мольфари, чарівники і маги спілкуються із потойбічним світом та накладають злії чари на супротивників, примушуючи їх віддати богу душу у пекельних муках.

– Оце так дивина! І звідки ти все знаєш?

– Бачив у закордонних фільмах по телевізору. Ну що, раз визвався - читай. Бо вже кортить побачити чарівних краль у хаті.

Тарас почав читати: “E-erra-are-e h-humanu-um e-еst* Я так зареготав, що ледь не луснув зі сміху. То було дуже необачно з мого боку, бо міг розлютити мольфара-початківця, та скуштувати чарівної книги. “Errare humanum est* - повторював Тарас та обертався, шукаючи в кімнаті появи потойбічних сил.

– То де ж обіцяні дівчата? Щось я їх тут не дуже бачу, - спитав я, натішившись з невдахи.

– Сказали, що прийдуть. Треба тільки зачекати трошки.

– От брехло!

– А раз такий розумний, то сам читай! Подивимось, що в тебе вийде з того! - образився Тарас.

– Давай, - я взяв у руки книжку, - Errare humanum est.

В кімнаті дзенькнуло щось так, ніби хтось розтрощив кришталеву склянку. А на сторінці нам відкрилась нова фраза.

– Ти диви! Працює! Ця книжка любить, щоб її читали! Давай, не зупиняйся, - брат, чи то з пересердя, чи з заздрощів, миттєво зарядив мені під ребра кулаком.

– Cogito ergo sum, - я вимовив наступну стрічку.

Вмить у кімнаті повіяв легкий вітерець так, наче ми стояли десь у лузі. А на чарівній сторінці почали проявлятись невідомі знаки та підпис “Sic transit gloria mundi”.