Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 2: Тінь Шрама , Віталій"

Розділ 4

Вибухова хвиля вдарила Солов'я в груди, відкинувши його на землю. Дрібні уламки бетону й металу посипалися на нього, а у вухах запульсував оглушливий дзвін. Крізь хаос звуків він почуває хриплий стогін Івана Петренка. Адреналін миттєво прогнав дезорієнтацію, і Соловей перекотився до пораненого лейтенанта, ховаючись за уламком бетонної плити.

— Іване! Тримайся! — крикнув він, намагаючись перекричати гул у голові.

Петренко лежав на спині, його обличчя було блідим, а пальці стискали стегно, звідки текла кров, просочуючи штани темними плямами. Очі його блищали від болю, але він стиснув зуби.

— Нога… зачепило… — прохрипів він, намагаючись підвестися.

Соловей швидко оглянув рану. Осколок гранати влучив у м'язи, але, на щастя, обійшов артерію. Часу на детальний огляд не було — постріли гриміли неподалік. Бондаренко та його напарник відбивалися від нападників, які, скориставшись вибухом, намагалися відступити в тіні складських будівель.

— Бондаренко! Прикривай! — гаркнув Соловей, обережно піднімаючи Петренка. — Іване, тримайся за мене.

Підтримуючи лейтенанта, він вільно потягнув його до укриття за бетонними блоками. Кожна секунда з'єднання вічністю, а повітря пронизували свист куль і запах пороху. Нарешті вони дісталися до відповідної безпеки. Соловей накрив Петренка своєю курткою, щоб зупинити кровотечу, і викликав по рації медиків.

Перестрілка тривала ще кілька хвилин, але нападники, відчувши тиск, почали відступати. Їхні силуети розчинилися в сутінках, залишивши по собі лише відлуння пострілів. Соловей виглянув з-за укриття, його очі обшукали темряву. Порожньо. Шрам, або його люди, знову вислизнули.

— Викликай підкріплення і швидкість! — наказав він Бондаренку, його голос тремтів від гніву. — Оточіть район. Вони ще десь тут.

Невдовзі над комплексом загули сирени. Патрульні машини та карета швидкої прорвалися крізь вечірній морок. Медики миттєво взялися за Петренка, стабілізуючи його стан прямо на місці. Соловей стояв поруч, стискаючи кулаки, поки лейтенанта вантажили в машину. “Ти викараскаєшся, Іване,” — подумки повторив він, ніби наказуючи долі.

Коли швидка зникла за рогом, Соловей повернувся до відповідного номера вісім. Жовта стрічка вже огороджувала місце перестрілки, а криміналісти гуділи, як бджоли, збираючи докази під світлом переносних прожекторів. Повітря пахло горілим порохом і пилом. Соловей відчував, як у грудях наростає важкий клубок — суміш злості на Шрама й розчарування в собі. Вони були так близько, але знову програли раунд.

— Що маємо? — запитав він у старшого експерта, худорлявого чоловіка в окулярах, який саме пакував гільзи в пластиковий контейнер.

— Гільзі від АК, уламки димової гранати. Жодних відбитків чи біологічних слідів. Хлопці знали, що роблять, — відповів той, не відриваючись від роботи. — Професіонали, Сергію Петровичу. Без сумніву.

Соловей ківнув, його погляд ковзнув до відповідності. На столі все ще стоїть металевий ящик, ніби насміхаючись над їхньою невдачею. Він узяв фотографію Шрама, що лежала серед інших знахідок, і вдивлявся в його обличчя. Холодні очі, ледь помітна посмішка — Шрам знав, що випереджає їх. Поруч із ним стояли двоє: чоловік із татуюванням змії на шиї та кремезний бородань із шрамом над бровою. Нові гравці, нові загрози.

— Ідентифікувати їх — наш пріоритет, — пробурмотів Соловей, ніби закріплюючи власну обіцянку.

Бондаренко, усе ще вкритий пилом від перестрілки, підійшов із доповіддю.

— Сергію Петровичу, поговорили з тим безхатьком. Він клянеться, що бачив цих двох — із фотографій — на складах кількох разів за останній тиждень. Приїхали на чорному позашляховику, без номерів. Каже, одного разу чув, як вони згадували якесь кафе на Позняках.

— Позняки… — Соловей пригадав зіжмаканий папірець із адресою, знайдений у кишені затриманого. — Це не збіг. Потрібно перевірити всі камери в цьому районі. Якщо вони там з'явилися, ми їх знайдемо.

Він відчув, як у голові розвиватися план. Шрам залишив слід, хай і тонкий, але цього могло бути досить, щоб зачепитися.

Пізно ввечері Соловей повернувся до відділку. Його кабінет, завалений папками й недопитими чашками кави, здавався єдиним місцем, де міг він зібрати думки докупи. Але спокійно тривав недовго — двері відчинилися, і до кімнати увійшов полковник Захарченко. Його обличчя, порізане глибокими зморшками, видавало втому, а очі горили роздратуванням.

— Соловей, що за цирк на Лівому березі? Перестрілка, поранений лейтенант, а Шрам знову на волі! — Захарченко стукнув кулаком по столу. — Ти розумієш, який тиск я отримую проти?

— Олександре Олексійовичу, ми натрапили на його слід, — спокійно відповів Соловей, хоча всередині кипів. — Знайшли докази, нові контакти. Але вони знали, що ми прийдемо. Це була засідка.

— Знали? — Захарченко звучить очі. — Ти хочеш сказати, у нас витік?

Соловей стиснув губи. Підозра, що крутилася в його голові ще на складах, тепер оформилася в чітке припущення. Інформація про операцію була доступна тільки вузькому колу — хтось із ними міг працювати на Шрамі.

— Ми з'ясуємо, — коротко відповів він. — Але я не дозволю йому й далі нас водити за ніс.

Захарченко зітхнув, його гнів поступився втомі.

— Дій обережно, Сергію. Ми не можемо втратити ще когось. Знайди його. І покінчи з цим.

Коли полковник пішов, Соловей залишився наодинці. Він знову взяв фотографію Шрама, відчуваючи, як той погляд пронизує його наскрізь. Шрам не просто ховався — він плів павутину, і кожен хід був частиною більшого плану. Соловей розумів, що реагувати на його випаді вже недостатньо. Треба було думати, як Шрам, передбачати його кроки.

Він розгорнув карту міста на столі й позначив точки: склади на Лівому березі, кафе на Позняках, старі шованки Шрама. Його пальці завмерли над папером. Десь у цих лініях і назвах була відповідь. Але разом із відповіддю чатувала небезпека — і, можливо, зрада.

Соловей наказав Бондаренку зібрати всю інформацію про нових поплічників Шрама: від описів до можливих зв’язків у кримінальному світі. Він зв’язався з відділом кібербезпеки, щоб також перевірити записи камер спостереження в районі Позняків і на під’їздах до складів. Але найболючішим рішенням стало інше: Соловей доручив провести внутрішню перевірку серед оперативників. Ідея, що хтось із його людьми міг зробити, різала, як ніж, але він не мав права ігнорувати факти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍