Читати книгу - "Крилоподібний, Olha Alder"

Розділ 3

Ідучи в тіні дерев, рухаючись перебіжками, ховаючись від людей, магів і фей — Крініс дістався міста. Столиця була обширною — розтяглася, розкидала свої вузькі вулички та закутки. Але саме життя й розкіш, звісно, панували довкола головної площі.

На кілька кварталів довкола неї тягнулися багаті будинки, театри, парки та ринки. Дороги були вимощені великим і відполірованим каменем. Тут ніхто не мочився по закутках і не чіпляв повій.

Тут вітала солодка ароматика свіжих фруктів, спецій. Музикою ставали гроші. Гроші сипались і розсипались із шовкових мішечків золотими трелями.

Крініс ніколи раніше не був так вражений контрастом Б’єраса.

Він поспішав до центру, до фонтану, де розташувався головний поміст.

Найчастіше на ньому грали невеликі вистави приїжджі музики або мандрівні актори. Іноді тут показували маленькі виступи для дітей із ляльковим театром у скрині.

Ця частина міста завжди жила мирно й щедро.

Окрім тих днів, коли людей, як худобу, зганяли на видовище публічної страти.

Бути вбитим на очах у всієї еліти столиці великої Імперії було честю. Це означало, що злочин проти імперії був настільки великий, що на це слід було дивитися кожному, хто не позбавлений розуму.

Раніше так міркував і Крініс. Але остання доба очистила його розум, затуманений життям імперського цирюльника.

Тепер поміст здавався залитим старою кров’ю, що вже намертво в’їлася в дошки. Він із жахом подумав про те, як можна проводити на цій сцені й страти, і дитячі вечори.

Жорстокості не було меж.

На поміст зійшов глашатай. Крініс одразу впізнав його за традиційними імперськими емблемами: жовтому змієві на червоному тлі.

— У клітку був спійманий поет Алятус. Він писав сатири на велику владу! Завтра — публічна страта! — крикнув глашатай з помосту на центральній площі.

— Так його, негідника! — заревів натовп.

Один лише Крініс натягнув каптур і поспіхом рушив геть — від тих, хто народився твариною і твариною помре.

І чим же відрізнялося лицемірство великої імперської родини від слів Алятуса?

Вони навіть не спромоглися вигадати новий знак. Зміїні страшні очі крилоподібних так лякали імперську родину, що, захищаючись, вони обрали саму змію як головний символ.

Крініс тут же зрозумів, що хоче зробити.

Озирнувшись навколо, він помітив унікального коня: білого з чорним рогом на чолі. Вона була у запрягу непомітної чорної карети. Крініс знав, що на такій міг їздити або судовий кардинал, або сам імператор, який бажав непомітно виїхати до міста.

Крініс хоч і був цирюльником, був із простого роду. Розпрягти коня для нього було легкою справою. Тільки як звільнити цього коня так, щоб інші не розбіглися?

Подумавши про те, що йому навіть краще, якщо всі коні розбіжаться, і сторожа буде зайнята ними, а не втікачем — він пригнувся, пробираючись крізь натовп.

Першим поривом було піти за Вінні, схопити її й утекти. Але він боявся, боявся не встигнути за поетом. І, виказавши себе, втратити ще й давню подругу.

Коня звали Енцефалон: у нього була велика голова й великі карі очі. У відображенні його лівого ока Крініс побачив і своє відображення. Його карі очі теж стали величезними. Обличчя виглядало виснаженим і блідим. Чубчик прилип до чола. На щоці засох кривавий слід. Він так і не витяг уламок жовтої мозаїки.

Зітхнувши, він смикнув останню упряж.

— Давай, Енцефалон, — тихо прошепотів він, вправно злізаючи коневі на спину й міцно вхопившись за гриву. — Но! — крикнув він.

І кінь зірвався з місця. Всі інші коні, що стояли позаду, злякано заржали й почали розбігатися геть.

— Цирюльник! — Двері карети миттєво відкрились. Розлючений молодий імператор вискочив назовні. На його руках блищали персні. А очі спалахували блискавками — потемніли, стали схожими на сіре грозове небо: от-от і розплачеться. — Убити! — гучно віддав наказ він.

Крініс озирнувся через плече, мимохідь глянувши на колишнього господаря. Лише жалюгідний хлопчисько, продукт виховання своїх батьків, носій чужої ідеології й той, хто не має власної думки. Він — клубок злості й страху, а не велика людина.

— Но! — П’ятами вдарив по крупу коня Крініс.

— Ах! — Натовп на площі завищав, застогнав. Люди кинулись врозсип. Пані плуталися у своїх довгих незручних вбраннях і падали там, де стояли. Чоловіки масово покидали їх і бігли куди очі дивляться — геть від збожеволілих тварин.

Залишаючи за собою стовп пилюки, хаос і стогони, Крініс міг лише дивитися вперед. Кінь був жвавий і міцний, він біг галопом, але колишньому цирюльникові здавалося, що вони просто летять, ледве торкаючись землі.

— Швидше! Швидше! — підбадьорював він коня.

Туман повільно розсіювався, коли вони наближалися до тюремного острова. Кінські підкови гучно цокотіли по підвісному металевому мосту. Але чим ближче вони були до похмурого замку, тим сильнішим ставав рев моря. Крініс майже не чув ані стуку копит, ані власних думок.

Двері відчинилися.

— Я від великого імператора! Терміново забираю поета Алятуса на смертну кару! — рикнув Крініс наляканому молодшому наглядачу. — Приведіть сюди негайно!

— Але ви без сідла...

На щастя, новини з міста доходили до тюремного острова повільно.

— Поспішав, — процідив він.

— А ваша щока..?

Крила носа Крініса роздулися:

— Упав. Не з першого разу сів на коня.

Алятуса вивели в наручниках і кайданах. Пов’язка все ще була на його очах.

— Зніміть, — нервово наказав Крініс, боячись злізти з коня й бути в той же момент заарештованим.

— Але це зачаровані магинею імператора предмети.

— Хіба він не людина? Навіщо такі заходи? — щиро здивувався Крініс.

— Я не знаю... Але ключ, ось... — Молодший наглядач витяг зв’язку ключів і, пошукавши, знайшов потрібні.

— Відкривайте! — Наказав Крініс.

— Куди ти так поспішаєш, не-хлопчику? — Із усмішкою запитав Алятус. Увесь цей час він уважно прислухався. Упізнавши в знайомому високому голосі цирюльника, здивувався. Невже його покарали й прислали на тюремний острів за простим поетом, щоб відвести на страту особисто? Ах, вірні пси — виконають будь-який наказ, особливо за провину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍