Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Всередину я зайшов першим і одразу попрямував на касу, на якій в цей ранній час навіть звичної черги не було. Краєм ока помітив, що Хоменко зайшла слідом, але зупинилася, обдивляючись щось на стійці з солодощами.

– Хочеш кави? – спокійно спитала в мене, раптом опинившись поряд.

– Ти не поснідала? – відповів, роздратовуючись, адже тільки голодних очей мені в авто не вистачало.

– Поснідала, – сказала, закочуючи очі, ніби капець втомилась від мене. – Але ж кава на заправці – то святе. Тим більше я не хочу заснути, а потім на зустрічі виглядати опудалом.

– В тебе буде змогла підправити зовнішній вигляд, коли ми приїдемо, тож можеш спати.

– Гордич, я не хочу спати. Я. Хочу. Кави. – впевнено проговорила і тільки не вистачало ще, щоб ніжкою тупнула, як дитина.

Жіночка на касі мовчки спостерігала за нами, а потім різко видала:

– Молодий чоловіче, невже вам шкода для своєї дівчини кави? – і стільки було обурення в її голосі, що я навіть не одразу зрозумів, що саме вона сказала.

– Вона не моя…

– Він не мій…

Шоковано відповіли одночасно з білявкою і замовчали. 

– Ой, вибачте, – правильно зрозуміла нас жіночка, миттєво червоніючи. – Ви просто так підходите один одному, от я й подумала… То ви будете каву? – спитала вже більш привітно.

– Американо з молоком, будь ласка, – ніяково відповіла їй Хоменко.

– Два, – доповнив, адже й сам уторопав, що мені потрібно трохи збадьоритися.

– Готівка чи термінал? – знову звернулася до нас касирка.

– Готівка, – відповів я.

– Термінал, – одночасно зі мною проговорила білявка.

– То… Що? – розгублено перепитала нас жіночка.

– Готівка, – впевнено відповів, а потім повернув голову і побачив, що моя горе-супутниця вже налаштована сперечатися. – Хоменко, не біси. Вважай, що це за рахунок компанії.

Вона спочатку насупилася, але потім кивнула і пішла до автомата з кавою.

– А ви точно не пара? – знову перепитала касирка, беручи гроші з моїх рук. 

– Ні.

– Ех, шкода… – розчаровано прокоментувала, а потім видала решту і побажала наостанок гарної дороги.

Нічого більше не казав їй, а просто мовчки кивнув і теж попрямував до автомата, щоб теж нарешті зробити собі цю довбану каву.

– Дивна жіночка, скажи? – прошепотіла білявка, коли я опинився поряд, а потім протягнула мені стаканчик. – Ось це твоє. Цукор не кидала. Чи потрібно?

– Ем... Ні, не потрібно, –  розгублено відповів, не очікуючи від неї такої турботи.

– О, я вгадала, – весело відповіла і гордо пішла на вихід.

Господи, хто це така і де поділася та Хоменко, що бісила мене тільки одним своїм виглядом?

 

Ніка

Наступні чотири години дороги пройшли спокійно. Я з цікавістю спостерігала за населеними пунктами, які траплялися нам на шляху, а Гордич – це Гордич. Він більше не посміхався, а на мої коментарі лише кивав, не повертаючи голови, і всім своїм виглядом демонстрував, що я відволікаю його від водіння. Потім я не витримала і відвоювала право увімкнути свою музику, щоб більше не слухати довбане радіо, яке зовсім не напружувало демона, але бісило мене.

Ну, якщо говорити відверто, воювати не довелося, адже Гордичу було байдуже, що там лялякає, але мені все одно було приємно думати, що це була ще одна моя маленька перемога.

Коли заїхали в Вінницю – місто вже жило. Я була тут вперше, але одразу зрозуміла, що загальна атмосфера мені дуже імпонує. Демон впевнено маневрував різними вуличками, об’їжджаючи невеликі затори, тож я мала змогу роздивитися саме серце міста, яке донині було для мене відоме лише фонтанами “Рошен”. До речі, цікаво чи вони ще працюють. Завжди хотіла на них потрапити, але все ніяк не було змоги.

– В нас ще година до зустрічі, не хочеш пообідати? – несподівано вирвав мене з думок голос Гордича.

– Я не проти, – відповіла, адже справді вже відчувала легкий голод. – Потім можна буде не затримуватися, а одразу виїхати додому. Сподіваюся, зустріч не буде ж довгою? 

– Не знаю, Хоменко. Помічник Сіворського спілкувався з Андрієм, а той таких деталей у нього не випитував.

– Я зрозуміла... Але все одно, – вирішила порозмірковувати вголос, – дивна ця зустріч, скажи? Зазвичай, такого не влаштовують, а тут...

– Часто брала участь в тендерах? – фиркнув до мене демон у своїй улюбленій манері.

– Можливо, й не часто, але все ж трохи вивчала цю тему.

– Вивчати і брати участь – це дві великі різниці. Замовники різні і підходи різні, тож не варто шукати тут підводні камені.

– Я й не шукаю, – не втрималась і знову закотила очі. – Ставай вже десь, бо точно не встигнемо поїсти.

Він гмикнув, але нічого не відповів.