Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Хоменко, тільки давай домовимося, що ти більше не влаштовуєш мені сцен, – сказав, коли ми нарешті зупинилися біля невеликого привабливого ресторанчику.

– Що ти маєш на увазі?

– Навіть не думай лізти до рахунка за обід, – і тільки я хотіла обуритися. – У нас відрядження, отже, компанія бере на себе всі витрати.

– Зазвичай, таке проходить через бухгалтерію,

– А зараз все проходить через мене, – сказав, неочікувано відкриваючи переді мною двері ресторану. – Якщо з цим вирішили, то прошу тебе: зараз тихо сідаємо, робимо замовлення, а потім просто в тиші насолоджуємося хорошою їжею. Мені потрібно подумати, тож я не хочу більше чути твої вибрики про самодостатність.

В цей момент до нас підійшов адміністратор, який потім і провів до вільного столика, що знаходився біля великого вікна, прикрашеного дуже гарними важкими шторами.

– Ти мені не бос, забув? – все ж не втрималася і буркнула у відповідь, знімаючи верхній одяг. 

Поки шукала стійку, щоб повісити пальто, звернула увагу, що Гордич так і не відповів. Повернула голову і побачила, що він якось надто пильно мене обдивляється.

– Що? – спитала, не розуміючи його реакцію.

– Ти так вирішила перед Сіворським показатися? – спитав, не відриваючи погляду.

– А що не так з моїм виглядом?

– Не могла щось більш ділове підібрати? – роздратовано відповів, розстібаючи ще один ґудзик на своїй традиційній білій сорочці.

– Гордич, ти головою ніде не вдарявся? Це нормальний стильний костюм, що прекрасно підходить для зустрічі. Чи мені потрібно було себе монашкою показати? – теж почала дратуватися, не розуміючи його претензії.

– Не монашкою, але спідницю можна було б і подовше знайти.

– У неї пристойна довжина, тож не мели дурниць, – вмостилася на диванчику і демонстративно розвернулася до вікна.

– Ага, дуже пристойна, – ледь чутно прокоментував Гордич, а я не втрималася і знову закотила очі.

Офіційно заявляю, що такий вираз мого обличчя – це просто символ нашої поїздки!

***

Коли ми прибули на місце зустрічі, я нарешті зрозуміла, наскільки забезпечений Сіворський. Це був філіал його банку, що розташований в старовинній будівлі майже в центрі міста. Зайшовши всередину, я просто застигла від побаченого. Тут був зроблений такий шикарний ремонт в стилі “дорого-багато”, що мені навіть було незручно ступати на ідеально чисту мармурову підлогу своїми не дуже чистими черевичками.

– Очманіти! – прошепотіла, розглядаючи помпезну люстру, що прикрашала фоє.

Чесно, я вперше в житті бачила настільки величезну кришталеву люстру!

– Ось це, Хоменко, ще просто квіточки з того, що взагалі може дозволити собі Сіворський, – відповів демон, що йшов поруч зі мною. 

– Я в шоці, але вже хочу скоріше звідси піти, – Боже, потрібно себе контролювати, щоб хоч рота не відкрити.

– Розслабся, Хоменко, – тихо сказав мені Влас, коли ми підійшли до потрібного кабінету. – Ти представник Фієрі, а це означає, що ти – на всі 100% маєш право тут бути. Голову вище і посміхайся. Не дай Сіворському себе залякати.

Після його слів я повільно зробила видих і вдих, а потім справді натягнула на обличчя посмішку.

– Ось так вже краще, – помітив він мій стан і сам теж посміхнувся.

Знову Гордич мене заспокоює. І, що найдивніше, його слова справді діють на мене, наче кінська доза заспокійливого. 

Боже, нехай він стане назад діставучим демоном, адже мені дуже не подобається, як я на нього такого реагую!

В цей момент до нас вийшов молодий хлопець.

– Властиславе Романовичу, Вероніко Захарівно, доброго дня. Я – Матвій, помічник Ярослава Івановича. Прошу, проходьте. Він вже чекає на вас, –  ввічливо звернувся до нас і відчинив двері.

Пройшовши всередину, ми одразу зіштовхнулись поглядом з самим Сіворським, що виявився не надто привабливим чоловіком з гострими рисами обличчя, майже чорними очима та блискучою лисиною на голові. Він вмостився у великому коричневому шкіряному кріслі і уважно нас роздивлявся. Мені одразу згадалася та знаменита сцена з “Хрещеного батька”, а Сіворського я мимоволі порівняла з Віто Корлеоне. Цей теж сидів в дорогому костюмі, випромінював небезпеку і був схожий на справжню главу якогось мафіозного клану. Йому тільки кота в руках не вистачало, от чесно.

– Вітаю, Власе, Вероніко, – сказав він чітким басом, одразу переходячи на “ти”. – Нарешті я з вами познайомлюся, – і посміхнувся так широко-широко, наче чеширський кіт.

– Доброго дня, Ярославе Івановичу, – одразу відповів йому Гордич, ні на секунду не знітившись під цим важким поглядом. – Ми також раді з вами зустрітися.

І тут я зрозуміла, що теж маю щось сказати.

– Вітаю. У вас дуже гарний офіс, – ну, а що ще було вигадати? Не повторювати ж за Власом, наче папужка.

– Дякую, Вероніко, – сказав задоволений моїми словами Сіворський. – Цей офіс – мій улюблений. Ну що, сідайте і перейдемо до справ. Час – гроші, –  наче й пожартував, але ні краплі не смішно.