Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

– Це наші батьки, Яре. Автомобіль замінували. Вони хотіли вбити нас усіх. 

– Ти впевнена? – питає серйозним тоном. 

– Так. Я чула розмову твоєї мами зі Сніжаною. 

На тому кінці стає тихо. Я розумію, що для Яра це такий же шок, як і для мене. 

– Я не знаю, що робити, – видихає. – Мої люди пробували знайти документи про причину смерті твоєї мами, але нічого не вийшло. 

– Отже, татові є що приховувати, – кажу. – Яре, будь обережний. Я знаю, як це звучить, але твої батьки можуть бути небезпечними. 

– Звучить як дикість, але я тебе почув. Ти також будь обережною. 

– Буду, – кажу тихенько. 

Закінчую дзвінок і сідаю на диван. Після розмови з братом моє переконання у тому, що мама загинула не від серцевого нападу, стає ще більшим. 

Я розумію, що правду зможу дізнатися тільки сама, але як – поки не знаю. 

Коли двері в кімнату відчиняються, очікую побачити Алекса, але заходить Діана. 

– Алекс дозволив поїхати в дитячий будинок. Ти готова? – питає радісно.

– Звісно! – киваю. 

Ми разом залишаємо кімнату і йдемо сходами вниз. Я сподіваюся, що з нами поїде Руслан, але біля автомобіля бачу ще й Алекса. Схоже, він також хоче провідати дітей. 

Спочатку їдемо в дитячий магазин. Купуємо декілька нових м'ячів, іграшки для дівчаток та хлопчиків. Алекс із Русланом складають усе в багажник, і ми вирушаємо в гості до дітлахів. 

Коли вони бачать забитий багажник, то мало до неба від щастя не стрибають. Алекс так широко усміхається, коли подарунки роздає, а я дивлюсь на нього і надивитись не можу. 

Він дуже гарний і хороший. Я знаю, що у нього добре серце. Просто в окремих випадках йому дуже болить і він виливає свій біль на інших. 

Замислившись, пропускаю момент, коли Алекс також знаходить мене поглядом. Розумію, що він дивиться на мене, і відвертаю голову. 

Дарую Іринці ляльку і бачу захват в очах дівчинки. Сьогодні явно один з найкращих днів у житті цих дітей. 

Діана заплітає дівчаткам косички, і виходить у неї просто чудово, а чоловіки знову йдуть грати футбол. Ми з Іринкою сидимо на лавці та слідкуємо за ними, а мій погляд прикутий лише до Алекса. 

– Ти його кохаєш? – питає Іринка, а я миттєво переводжу погляд на неї. 

– Кого? – не розумію. 

– Чоловіка свого, – усміхається. – Так на нього дивишся. А він – на тебе. Дуже часто. То ти його кохаєш? 

– Замала ти ще, щоб таке питати, – хмикаю. 

– Чого це? – хмуриться. – Я кохаю Назара Малюка, але він так на мене не дивиться, як твій чоловік на тебе. 

Знову переводжу погляд на Алекса, і дійсно – він мене розглядає, саме тому й пропускає м’яча. 

– Я скоро повернусь, – кажу дівчинці й встаю з лавки. 

Мені треба пройтись. Якось так неоднозначно почуваюсь. Начебто добре все, а вдихнути на повні груди не можу. 

– Куди зібралася? – несподівано мене наздоганяє Алекс і хапає за зап'ястя, змусивши зупинитися. 

– Що? – не розумію, чому він за мною прибіг. 

– Я питаю, куди ти? Втекти хочеш? – хмуриться. 

– Ні, – кажу спокійно. – Я ще з дітками не попрощалася. 

Алекс помітно видихає і проводить рукою по обличчю. Здається, він реально злякався, що я можу піти. 

– Повернись назад, – киває у бік стадіону. 

– Я хочу пройтись. Мені… недобре, – кажу. 

– Принести води? – хмуриться й уважно мене розглядає. 

– Та ні, – маю визнати, що схвильований Алекс – це щось! – Я говорила з Яром. Він намагався знайти свідоцтво про смерть моєї мами, але у нього нічого не вийшло. Мені здається, що батько якось до цього причетний. 

– Хочеш сказати, що це він її вбив? – хмуриться. 

– Я саме тому з ним не спілкувалася. Він не зміг пояснити, що сталося з мамою. Пішла жити до Олега, сподіваючись, що там буде краще. Там дійсно було добре, або ж мені так здавалося. 

– Я спробую знайти ці документи, – несподівано говорить Алекс. – Якщо для тебе це так важливо. 

– Важливо, – кажу. – Дякую. 

– Алісо, а якщо виявиться, що твій батько дійсно причетний до смерті матері, що ти будеш робити? – питає. 

– Я його вб'ю, – кажу, не задумуючись. 

Алекс розглядає мене кілька секунд. Мабуть, чекає, що я заберу свої слова назад, але я не буду цього робити. 

Хочу повернутися до дітей, але Алекс торкається рукою мого плеча, а тоді обіймає, не даючи можливості піти. Робить це обережно, щоб не зачепити рани на спині.

Я ж стою в його обіймах і не можу стримати сліз. Мені здається, що нам ніколи не покінчити з усім, що зараз відбувається. 

Ми обоє зранені, майже вбиті, але стоїмо до кінця, щоб знайти винного у смерті наших рідних.