Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Все добре. Завершую роботу над черговою піснею на твій вірш.

— Який вірш цього разу?

Ян дожував і, м’яко усміхнувшись, наспівав перші два рядки:

— Ти станеш моїм приводом для рим. А я твоїм — розслабся, тільки приводом…

Вона тепло подивилася на нього, всміхнулася так, як рідко йому всміхалася, й процитувала себе далі:

— Нових, можливо, формул ми не виведем. Тож довіряти будемо старим. — Зітхнула й, хитнувши головою, додала: — Нам не варто повертатися до старих формул. Але я не знаю, як з них виплутатися і вивести нові.

— Для нових формул треба нові початкові дані, наскільки я розбираюся в математиці. Але ж ти не маєш для мене нічого нового, так?

У його голосі був жаль, і надія, і дрібка розпачу. Вона хотіла сказати правду. Навіть рота розтулила, навіть подумки прокрутила в голові одне слово — «січень». Але потім закусила нижню губу, подивилася в тарілку. Вони мали час тільки до січня, але якщо Ян це знатиме, над ними дамокловим мечем висітиме примара розлуки. Висітиме й не даватиме насолоджуватися моментами.

— А ти хіба можеш сказати щось нове мені? Та дівчина поруч з тобою… Ви разом?

Він почухав чоло, глибоко зітхнув.

— Типу того. Я зараз… Чорт, через мій дурний ляп в кінотеатрі я не можу її покинути. Якщо покину, боюся, що вона все розтріпає з образи на мене…

— Не кидай. Я все розумію, не кидай. Вона ж якась блогерка, так?.. Для твого піару корисно мати таку дівчину.

— Ти говориш, як Роман. — Його злили її слова. — Тобі буде байдуже, якщо я спатиму з нею?

— Не буде. Але… — Стефанія зробила глибокий вдих і витиснула з себе: — Спи. Так навіть по-чесному вийде.

Він вражено похитав головою, пробурмотів:

— А ще мене ненормальним називала…

— Яне… Не говорімо сьогодні про тривожне, гаразд? У нас не так багато нагод для зустрічей, щоб журитися.

— Гаразд. — Йому не хотілося усміхатися, але присилував себе. — Хочеш потанцювати?

— Потанцювати?

— Під нову пісню. Я її ще нікому не давав слухати, напевно, й до альбому не ввійде. Це на мої власні слова. Романс, дуже повільний.

— Заінтригував.

Вона усміхнулася, і йому теж тепер було легше всміхатися. Ян ввімкнув на смартфоні мелодію — м’яку, як пухова ковдра, і плавну, як вигини жіночого тіла. Встав і подав Стефанії руку. Ледь торкнувшись пальцями його відкритої долоні, вона затремтіла й подалася назустріч, ближче до його теплого тіла. Ян поклав одну руку на її талію, в іншій тримав її пальці, й так вони кружляли.

— Мені подобається. Музика.

— Ти кажеш це, щоб зробити мені приємно, а насправді думаєш, які примітивні рими я дібрав?

— Я коли-небудь казала тобі щось, щоб просто зробити приємно?

— Ні разу.

— Отож-бо. Музика справді гарна. А щодо слів… Заміни «осінній блюз» на… скажімо «шлюз». Раз пісня про дощ, буде логічно додати щось, що стосується води, переповнених водойм… Бо про осінній блюз хто вже тільки не співав.  

— Дякую. — Ян кивнув і нахилився, ніжно торкнувся її губ. — Ти й далі мені допомагаєш! Це дивовижно. А я, здається, ні разу тобі не подякував по-справжньому. Дякую, Стефаніє.

— Мені подобається чути свої слова твоїм голосом… Знаєш, коли я перестала тебе продюсувати, мені почали мало не щодня писати різні молоді артисти з проханням купити мої тексти для пісень.

— Справді? І ти продала комусь?

— Ні. У моїх віршах моє серце, а моє серце розумієш тільки ти.

— Але коли ти дала мені свій нотатник, ми були ледь знайомі. Ти відчувала, що я зрозумію твоє серце?

— Не думаю. Якщо чесно… — Вона замислилася. — Не знаю. Просто ти чимось зачепив мене. Ще з першого погляду там, у книгарні… Господи, не минуло й дев’яти місяців, а здається, пролетіла вічність з того дня. 

Стефанія задивилася на Яна й подумала, що ще ніколи не була з ним такою ніжною, як сьогодні. Може, дається взнаки ейфорія зустрічі після розриву. Може, річ у тому, що попереду розлука, й вона вже несвідомо відчуває за це провину. Або ж причина ще простіша — після спалаху злості й пристрасті в кінотеатрі їм обом хочеться ласки. Хіба не всі закохані так зализують рани, залишені коханням?

— І в мене таке саме відчуття, — прошепотів він. — Не знаю, як я жив до тебе. Таке враження, що то був не я, а хтось інший з іменем Ян і моєю зовнішністю. Наче я… виник по-справжньому, коли у моєму житті з’явилася ти.

Вона важко ковтнула клубок у горлі.

— Людина виникає багато разів за одне життя, — сказала тихо. — Щоразу, коли трапляється щось доленосне, стаєш новим собою. Новою собою. Я теж стала новою собою, коли з’явився ти.

— Тоді, може, ми щось зробимо, щоб закріпити цей ефект?.. Послухай… У мене дванадцятого жовтня концерт у Львові, перший концерт туру. Ми могли б щось вигадати… Приїдеш?

Першим її поривом було відмовитися. «Ні», яке так часто озвучувала у відповідь на всі його божевільні пропозиції, майже зірвалося з губ. Та цього вечора все йшло не так, як раніше. Подумавши, відповіла:

— Я можу вигадати якісь справи у Львові на ті числа. Одна книгарня мені давно пропонувала провести читання у них, а я все відклала до кращих часів… Я щось вигадаю.

— Справді?

— Обіцяю.

Ян не повірив своєму щастю. Присів, підхопив її під стегна і закружляв. Стефанія засміялася, а він ткнувся носом в її груди й бурмотів єдине слово:

— Дякую, дякую, дякую!