Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Це виглядає... надто розкішно, — зізнався Габріель, витягуючи лососеве філе.

— Ну, якщо вже тут така розкіш, то я радий, що ти вмієш це готувати, — хлопчик посміхнувся і сів за стіл.

Габріель усміхнувся у відповідь і, зібравши потрібні інгредієнти, взявся до справи. Він з легкістю готував стейки з лосося у вершковому соусі, майстерно нарізаючи і перемішуючи інгредієнти. Але його думки були далеко від кухні.

Його руки працювали автоматично, як добре налаштований механізм, а в голові прокручувалися спогади про його дитинство. Колись він вірив, що вміння готувати — це лише наслідок самостійного життя. Мати не приділяла йому достатньо уваги, змушуючи його бути самостійним. Але тепер він почав сумніватися: а якщо він помилявся? А якщо його спогади, як і багато чого тут, були неправдивими?

— Габріелю, — перервав його думки Сапфір. — Ти виглядаєш занадто задумливим.

— Просто думаю, — відповів він, викладаючи готові стейки на тарілку. — Про минуле. І про те, що з усього цього правда, а що ні.

Сапфір мовчав кілька секунд, перш ніж сказати:
— Знаєш, якщо ми будемо шукати правду разом, то рано чи пізно ми знайдемо її. Усе, що зараз здається брехнею, можна розкрити. Любою ціною.

Габріель подивився на хлопчика і вперше за довгий час відчув, що його хтось підтримує.

— Ти правий, камінчику, — сказав він, ставлячи тарілки на стіл. — Ми розкриємо це все. До останньої деталі.

Вони сіли за стіл. Пахощі вершкового соусу і підсмаженого лосося наповнили кімнату, створюючи атмосферу домашнього тепла. Але навіть у цьому затишку в їхніх серцях залишалася тривога, як гіркий післясмак до розкішної страви.

Вечір видався тихим. Габріель і Сапфір, змучені подіями, вирішили нарешті перепочити. Розкішне ліжко, з бардовим балдахіном і м’якими вишитими подушками, було достатньо великим для обох. Сапфір одразу сховався з головою під ковдру, задоволено притискаючись до тепла, а Габріель, бажаючи дати хлопчикові більше місця, вмостився на краю і накрився лише легким пледом.

Вогонь у каміні потріскував, створюючи заспокійливу атмосферу. Поступово їх обох огорнув сон, і ніч минула без жодного тривожного звуку. Ліс, здається, теж спав.

Ранкове сонце пробивалося крізь щільні бордові штори, кидаючи золоті відблиски на стіни кімнати. Габріель прокинувся першим, ще не вірячи, що ніч була такою спокійною. Вставши, він вирішив приготувати сніданок. У повітрі швидко розійшовся запах свіжих млинців з полуничним джемом.

— Що це так пахне? — пролунало з-під ковдри.

Сапфір різко підвівся, ще злегка сонний, але вже усміхнений.

— Млинці, — відповів Габріель, посміхаючись і ставлячи тарілку на стіл.

Вони снідали в тиші, кожен поринувши у власні думки. Події останніх днів здавалися абсурдними й непередбачуваними, і розгадати їхню суть ставало дедалі складніше.

Закінчивши трапезу, Габріель підвівся і підійшов до вікна, вирішивши нарешті відсунути штори й подивитися на ліс. Він різко зупинився, застигнувши на місці.

— Що таке? — спитав Сапфір, помітивши здивований вираз на обличчі чоловіка.

— Йди сюди, — відповів Габріель, не відводячи погляду.

Хлопчик підійшов до нього і заглянув у вікно. Перед їхніми очима розгорталася незвичайна картина: серед густих дерев і кущів з’явилося велике срібне озеро. Його поверхня була такою гладкою, що відображала небо і ліс навколо, мов дзеркало. Вода здавалася майже нереальною — немов створеною для казки.

— Це... це що? — пробурмотів Сапфір. — Хіба це було тут учора?

Габріель похитав головою.

— Ні. Я точно пам’ятаю: ми вийшли до цієї хатини, і тут було лише дерева. Озера не було.

— Ти думаєш, воно з’явилося за ніч? — Сапфір глянув на чоловіка, його погляд наповнився тривогою.

— Або ж... хатина перемістилася ближче до озера, — припустив Габріель, хоча це пояснення здавалося йому ще менш ймовірним.

Хлопчик дістав карту й уважно її оглянув. Озеро не було позначене. На папері було зображено лише ліс і схованку, де вони перебували.

— Нічого немає, — сказав Сапфір, демонструючи карту Габріелю. — Тільки ми і ліс.

Габріель нахмурився, розглядаючи карту.

— Що б це не означало, це точно не випадковість. Це озеро або має нам показати щось, або воно пастка.

Він повернувся до вікна і задумливо глянув на гладь води, що блищала під променями ранкового сонця.

— Думаю, ми повинні піти туди, — тихо сказав Габріель.

Сапфір відвів очі від карти й зустрів погляд чоловіка.

— Що б це не було, ми повинні дізнатися, — сказав він упевнено.

Обоє відчували, що це озеро — ключ до їхніх наступних кроків, хоча й не могли збагнути, чому воно з’явилося саме зараз.

Раптовий гучний стукіт у двері змусив Габріеля й Сапфіра напружитися. Їхні серця застукали сильніше, адже останній раз, коли до них хтось стукав, усе закінчилося погано. Габріель швидко піднявся і спробував визирнути через вікно, аби побачити, хто стоїть за дверима. Однак він не встиг — стукіт повторився, а за ним пролунав знайомий голос Ронольда.

— Це я, відкривайте!

Сапфір, хоч і неохоче, підійшов до дверей і відчинив їх. До хати зайшов Ронольд. Чоловік виглядав знервованим, його одяг був злегка пом'ятий, а обличчя — тривожним.

— Що трапилося? — спитав Габріель, підозріло поглядаючи на нього.

Ронольд зітхнув і, не сідаючи, почав говорити:

— Я подорожував спогадами... там відбувається безлад. Усе руйнується. Я більше не можу впізнати, що справжнє, а що вигадане. Габріель, — він подивився прямо в очі чоловікові, — мені здається, твоє життя було вигаданим.

Габріель і Сапфір перезирнулися. Це звучало занадто абсурдно, але водночас тривожно знайомо.

— А що ти знаєш про озеро? — запитав Сапфір, кивнувши в бік вікна.

Ронольд озирнувся на краєвид за склом і застиг на мить, ніби переварюючи побачене.

— Це... це озеро спогадів, — відповів він. Його голос здався невпевненим. — Воно дуже рідко з’являється. Я не знаю, чому воно тут зараз.