Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Можливо, це випробування? — припустив Сапфір. — Це може бути шансом дізнатися більше.

Ронольд скривився, наче почув щось небезпечне.

— Ні! Це надто ризиковано. Якщо ви туди підете, ви можете втратити себе. Озеро показує правду, але іноді вона знищує.

— Я не можу більше жити в брехні, — різко відповів Габріель, перебиваючи його. — Можливо, це мій єдиний шанс дізнатися, що насправді відбувається.

— Ти не розумієш, Габріелю! — гаряче сказав Ронольд. — Це озеро... воно відкриває все. Усі твої страхи, усі спогади, справжні чи фальшиві, все змішується. Ти не знаєш, чого чекати!

— Саме тому я маю піти, — наполіг Габріель. Його голос був холодним і рішучим. — Якщо я не зроблю цього, я так і залишуся жити в невіданні.

Ронольд замовк. Його обличчя стало ще більш тривожним, але він більше не сперечався.

— Я вас попередив, — сказав він зрештою. Його голос звучав сумно, майже приречено. — Зробіть, як вважаєте за потрібне.

Він повернувся до дверей, і в ту ж мить його фігура почала зникати.

— От що за тип?! — сердито вигукнув Сапфір, дивлячись, як Ронольд розчиняється в повітрі. — Він постійно приходить, щоб налякати нас, а потім зникає!

Габріель обернувся до хлопчика, дивлячись на нього зосередженим поглядом.

— Це вже не важливо, Сапфір. Ми повинні вирушити до озера. Мені потрібна правда, якою б вона не була.

Сапфір кивнув, хоч у його очах і читалася тривога.

— Тоді давай не баритися, — сказав він, стискаючи кулаки, ніби намагаючись зібрати всю свою хоробрість.

Вони разом підійшли до дверей, за якими на них чекало невідоме.

Габріель і Сапфір, обмінявшись короткими поглядами, вирушили до озера. Дорога була недовгою, лише кілька хвилин, але кожен крок здавався важчим, ніби саме повітря наповнилося тривогою. Ліс стишився, залишаючи після себе лише ледь чутний шум, що швидко почав перетворюватися на щось більше.

Спочатку це нагадувало вітер, але поступово вони зрозуміли, що чують шепіт. Він звучав з усіх боків, огортаючи їх, як невидимий туман:

«Ти йди, ти йди на шепіт мій,
Зазирни у вирій свій,
Згадай, де згубив каяття,
І втратиш вигадане життя...»

Сапфір збентежено глянув на Габріеля, що впевнено крокував на голос, його плечі були напружені, але рухи — рішучі.

— Чому завжди, коли з нами має статися щось жахливе, це супроводжують вірші? — нервово пожартував Сапфір, намагаючись розрядити напруження.

Габріель мимоволі посміхнувся.

— Мабуть, це якийсь збочений смак цього світу, — відповів він, але в його голосі відчувалася сталь.

Чим ближче вони підходили, тим гучнішим ставав шепіт, доки його слова не стали майже криком, що заповнив їхні вуха:

«Як правди шукаєш, ти йди сміливіш,
Та помни: життя те вже в світі залиш.
Що було втрачено — згадати час,
А те, що знайдеш, змінить лиш вас...»

Коли вони досягли берега, озеро зустріло їх сріблястим блиском. Вода переливалася, мов дзеркало, що відображало химерні візерунки лісу й неба. Габріель зупинився і вдивлявся у хвилі. Вони ніби танцювали, утворюючи дивні кола, що накладалися одне на одне.

Сапфір затримався трохи позаду, боязко дивлячись на воду.

— Габріелю, це виглядає погано... — почав він, але слова згубилися в новому шепоті, що прорізав повітря, мов стріла:

«Як правду хочеш знайти, то знай:
В той день, коли помер, ти впав у рай.
Згадай, що втрачено, й не сховай,
Бо істина вдарить, мов смерті край!»

Шепіт став оглушливим, і раптом вода почала змінюватися. Її спокійна гладь збурилася, утворюючи вир, що підіймався, ніби жива істота. Величезна срібляста хвиля здійнялася вгору, лякаючи своїми масштабами. Її форма змінювалася, загрозливо згущуючись, мов темна тінь у світлі місяця.

Габріель відчував, як серце калатає в грудях, але він не відступив.

— Що б це не було, я маю дізнатися правду, — прошепотів він сам до себе, стискаючи кулаки.

Сапфір стояв поряд, готовий підтримати його, навіть якщо вони обидва впадуть у невідоме. Вода почала здійматися ще вище, готуючись до чогось незворотного.