Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 24. Мудрій

Ми трохи постояли в непроглядній мглі й почали потихеньку злазити на землю. Коли нарешті очі звикли до тієї темноти, побачили поблизу контури високих штурпаків, що витикались із землі, неначе колючки у їжака на спині. То стало зрозуміло - місце це не любить чужаків. Мандрівникам в околицях не раді. Навколо пустка, жодної душі! У кого запитати, щоб вказав дорогу? Так і стояли, наче кам’яні стовпи, не маючи бодай якогось плана. Без жодної ідеї в голові, куди нам далі йти і що тепер ми маємо робити.

Назарчик першим щось побачив в цій жахливій темноті. Не марно взяли ми разом з собою вовка. Він справді має всі чуття гостріші, ніж в людей, тому й відчув у мглі чиюсь присутність. Наш двоюрідний брат, вчепившись у Тарасові штани, з гарчанням потягнув його від вівтаря у морок.

– Сказився, сірий! - вигукнув мій брат, - Порвеш! Чи може з переляку з’їхав з глузду!

– Він нас кудись веде, - Макулій пояснив, миттєво зрозумівши намір вовка.

– Пусти його, Назарчику, - я попросив, - Веди, а ми підемо слідом за тобою.

Послухавши мене, вовк брата відпустив. Повів якимось одному йому відомим шляхом. У темряві, через жахливий ліс, до місця сили, що Назарчика манило. Нас теж погнало шосте відчуття у напрямку, де сходятся стихії. Не бігли, а летіли стрімголов, подібно, як летять метелики на світло. Незчулися, коли і досягнули п’ятачка. У ньому безумовно сходилися сили. Від сильного енергетичного стовпа, ще здалеку у мене аж гуло у вухах. Він виривався з силою з джерел, захованих у надрах, наче скарби. Прорвавшись через товстий шар землі, чарівні сили гомоніли безупинно. Безладний шум насправді втілював в собі гімн єдності, що урочисто в них звучав, злітаючи у безкрай оксамитового неба.

То справді була дивна площина - маленьке місце у безлюдній прірві. Воно заховане серед стирчащих штурпаків, що височіли, начебто дерева без гілок, в яких до того ж ще й покручене коріння. Жахливі лисі стовбури тяглись кудись далеко вверх у марній спробі відшукати світло. Так і стояли ті зажурені стовпи, сумуючи бодай за тьмяним промінцем, що загубився не прорвавшись у глибини прірви.

Там магія стелилась по землі, зароджуючись прямо у повітрі. Час зупинився у кандалах чарівних, сплітаючи у нитку з назвою «тепер» разом волокна всім відомі, як «минуле» і «майбутнє». Любий, хто присвятив життя пізнанню таємниць, законів тих, що рухають безкрайній Всесвіт, віддав би, думаю, мабуть усе, аби тут побувати однієї днини. Нам пощастило відшукати п’ятачок - оазис сил чарівних у пустелі тіней. От ще б Аврелія Магіуса знайти, оце було б тоді велике діло!

На площині виднілася фігура. Химерна, схожа на людську, та й ніби не вона. Позаду неї сяяло напівпрозоре коло, якраз на місці, де відомі чаклуни носили свій сигіл з магічним візерунком, щоб вихвалятись ним перед такими, як самі. Та замість хитромудрих знаків, якими хизувалися вони, сиділа в цього в крузі волохата пташка, в якої виросло чомусь дві голови! Та ні! Скоріше то була не пташка, а двоголовий вогнедишний звір. Зубів у нього величезна кількість в пащі, ще й на додаток в горлі полум’я горить. Потвора та оберігала спокій чародія, щоби ніхто його не турбував. Тож він напевно вже закам’янів отак стирчати у центрі кіл червоних на землі! Незрозуміло, чи так собою сидячи їх від нудьги розжарив, чи це ознака, мов, у місці цьому дужче сходилися сили? Хтозна, а може щось іще? Та ми одразу всі повеселіли, бо кожен з нас вже відчував нутром - то був найсправжній Магіус, якого ми шукали. Отож, чутки про нього - не байки!

Зрадівши, майже бігли до нього, щоб роздивитися поблище на те чудо. Хитрющий Кізамор казав же нам тоді, мовляв, знайдете Магіуса, то він і допоможе. Щось говорив рогатий виродок іще про вдачу, що потрібна нам для спілкування з магом. Хоч виглядало переконливо в той час, але, скоріш за все, брехала та паскуда. Ми розговоримо з Тарасом будь-кого, аби були у нього рот та вуха. Розповімо смішних історій із життя, не зчується, як сам повеселіє. У стані доброму могутній чарівник воднораз вирішить усі наші проблеми.

Та доля поламала сподівання, підсунувши свиню з чарівником. Він виявляється занудний маг-самітник - йому не треба ані друзів, ні гостей. Та він вже сам перетворився на статую! Від нерухомості закам’янів уже. Наблизившись, побачили картину, яка вщент зруйнувала оптимізм.

Сидів у позі лотоса той чародійник і байдуже дивився в темряву крізь нас. У нього голова, неначе ґніт у свічки, замість косей зайнялася вогнем. Пекельні зірки магу заміняли очі, даючи змогу бачити таємну суть речей. Але цього чарівнику було замало - намалював на грудях дивний знак: чіткі зелені перекручені спіралі, подібно до галактики Чумацький Шлях. Від чародія мудрістю пашіло, а сила магії обплутала його. Вона здіймалася над тілом ореолом, який відсвічував зеленкуватим виром полум'яних язиків.

Як не старались, не вдавалося наблизитись до нього. Звір-охоронець в колі злобно відганяв. Розкривши пащу, показав всі гострі зуби, та ще й вогонь пекельний запалив в очах. “Здорові були, дядьку!”, - я привітався здалеку до мага, але нічого він не відповів. Ото, як сидів чоловік в медитативній позі, так і продовжував, заглибившись в себе. Віддавшись повністю глибоким міркуванням, не відчував, що роблять навкруги. Зненацька виникла з Магіусом проблема. Як пробудити чародія з того сну? До нього б підійти, розтормошити. Та зась! Чарівний звір охороняє спокій чаклуна.

– Давайте ми пожбуримо у нього палку, - сказав Тарас, великий розумець, - Як попадемо - він прокинеться відразу. Тоді й побачить зразу нас усіх.

– Чи ти здурів? От вискочить із кола та тварюка й почне чесати свої зуби об гостей! Тоді будемо бігати по лісі, рятуючись у темряві від неї!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍