Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

20. ФАнФАри

Ян мотався, як ошпарений. Студія. Інтерв’ю. Виступи. Соцмережі. Буся. Крутився, крутився, крутився, на льоту знаходячи час для коротких зустрічей, коротких поцілунків, швидкоминучої близькості зі Стефанією. Вже тепер не вона викроювала для нього крихти часу зі свого щільного графіка, а він для неї. Він був ще більш зайнятий, ніж вона.

Найбільше у всьому його дратувала люстра. Дурнувата люстра над дурнуватим круглим ліжком Бусі. Рожева, у формі великого серця.

— Ти був десь не тут, — надувши губки, пробурмотіла Буся, вкладаючи голову на його груди.

Він замружився. Важко ковтнув. Гострий кадик на секунду підстрибнув, став ще гострішим.

— Оксано, послухай. Я зараз дуже зайнятий, маю мало часу, тому…

— Та я помітила! — вигукнула вона, перебила. — Ти буквально мої думки читаєш! Теж думаєш, що це гарна ідея, правда?

— Що читаю? Яка ідея? — Ян насупив брови й, розплющивши очі, глянув на неї скоса.

— Поїхати з тобою в тур! Так ми проведемо разом більше часу!

— Ні! — не стримав роздратування, відрізав різкіше, ніж слід. Видихнув і додав м’якше: — Послухай… У турі я буду ще більше зайнятий. Я хотів би, але… Я не можу дати тобі стільки свого часу, стільки уваги, турботи, скільки ти заслуговуєш.

Вона підняла голову. Подивилася на нього синявою з-під густих штучних вій.

— До чого ти зараз ведеш?

Ян сів на ліжку. Не зводячи з неї погляду, тихо, повільно промовив:

— Ти дуже хороша дівчина. Нам добре разом, і я ціную, що ти обрала мене… — Брехав, брехав, як дихав. — Але…

— Чорта з два, Яне! Ти мене не покинеш!

Вона теж сіла, вищирилася й дивилася на нього так, що здавалося, зараз роздряпає йому обличчя.

Ну ось, на одного ворога більше. Іноді йому здавалося, що коли ступив на стежку шоубізнесу, світ навколо поділився надвоє: на тих, хто його любить, і на тих, хто ненавидить. Третьої категорії не було. Почалося все з Макса й решти хлопців — вони стали першими, хто його зненавидів. Потім пропорційно до кількості прихильників почала рости кількість хейтерів. Ян не любив читати, що пишуть про нього люди в соцмережах, але інколи все ж на очі потрапляли коментарі. На кожне «вау» знаходилося «та він же нездара». А ще конкуренти, а ще всі ті лейбли й продюсери, пропозиції яких відхилив, а ще дівчата, з якими заводив короткі інтрижки й кидав за кілька днів, а ще фанатки, яким не усміхнувся на роздачі автографів, тож вони в ту саму мить ставали антифанатками… Ось тепер до всіх додалася Буся.

— Вибач. Я справді не хочу тебе скривдити, — промовив він, підводячись. — Вибач.

Стефанія казала йому зустрічатися й далі з цією дівчиною. Роман теж казав. Але скільки ще він має слухати інших? Скільки ще бути хлопчиком, яким тільки керують? Засліплений банальним простим бажанням — жити музикою, він не дивився, куди йшов, дозволяв вести себе. Й що отримав? Так, музика була в його житті. Слава була. Творчість була. Улюблена робота, слухачі, фанати — все було. А відчуття володіння власним життям — ні.

Ян виходив з квартири колишньої дівчини під її прокльони. Закурив, гірко всміхнувся до себе й пробурмотів:

— Треба було порвати з нею перед сексом, а не після.

Спати в одні дні з нею, а в інші зі Стефанією все ж було… Він не міг дібрати слова, як воно було. Смішно? Цікаво? Гидко?.. Чи все вкупі?

Знаючи, що Стефанія прийшла зі свого теплого дому, від свого пропахлого архівами й історичними фоліантами чоловіка, він зі збоченою насолодою приносив до неї запахи шкіряних сумочок Chanel і рожевої пудри Dior, від якої йому завжди крутило в носі. Іноді вони змивали ці запахи разом у душі, іноді залишалися з ними, передавали одне одному. І розмовляючи тільки поглядами, визнавали: це божевілля. Божевілля, якому треба покласти край.

Тож він і поклав. Хоч у чомусь.

— Я порвав з нею, — сказав Ян, набравши номер Стефанії.

Ще навіть від дому Бусі не встиг відійти. Ще в носі крутило від її пудри. Але вже почувався вільнішим.

— У тебе будуть проблеми, — спокійно відповіла Стефанія. — Можливо, у нас.

— У мене. Те, що я сказав у кінотеатрі… Якщо вона щось розляпає, я знайду, як пояснити. Не хвилюйся.

— Гаразд, як знаєш, — погодилася вона. Змінила тему: — Я вже збираю речі. Виїжджаю завтра зранку, десь о восьмій. Вирішила, що все-таки поїду на авто.

— Тоді, може, перетнемося на трасі. — Ян усміхнувся і повільно пішов тихою вечірньою вуличкою. — Я прийшов би на твої читання, але вони в той самий день, що й мій концерт, мені доведеться весь день готуватися…

— Нічого, я розумію. Гм… Хотіла зробити сюрприз, але скажу: я буду на концерті, дивися уважно на балкон праворуч від сцени.

— Справді? Я радий. Я хочу, щоб ти там була.

Він чув її усмішку, відчував, як вона звучала, хоча й була тихою, без сміху. І всміхався у відповідь. Як божевільний, як ненормальний, остаточно втрачений для світу і загублений у Стефанії.

— Тоді побачимося завтра у Львові? — прошепотіла вона.

— Так, до зустрічі. Я теж йду збирати речі.

Пожбуривши цигарку в урну поруч з якимось магазином, Ян задивився на жовте листя, що плуталося під ногами. Осінь. Осінь вже майже перетнула свій екватор, а він тільки щойно зрозумів — він кохає Стефанію вже всі чотири пори року. Скоро цикл замкнеться, скоро знову настане похмура зима. Або не похмура. Життя взагалі не здається таким похмурим, коли у ньому є Стефанія.

Він пішов далі, міркуючи, як зробити, щоб вона завжди була в його житті.

***

Ще ніколи Стефанія не почувалася такою вільною, як їдучи трасою до Львова назустріч дням і ночам з Яном. Ще ніколи не почувалася настільки тривожною, як передчуваючи, що ці дні її змінять.

Вона не хотіла готелів. Забронювала затишну квартиру на одній з тихих вулиць поруч з центром, неподалік від готелю, в якому зупинився Ян з командою. Він не збирався ночувати у своєму номері, але мусив зімітувати присутність.

У них були неповні чотири дні. Обоє приїхали в середу. Концерт Яна і читання Стефанії мали відбутися наступного ж дня, а вже в суботу обоє планували роз’їхатися в різних напрямках. Вона — до Києва, він — до Івано-Франківська, на наступний концерт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍