Читати книгу - "Не в красі щастя, Ангеліна Кріхелі"

- Вирішив влаштувати твій вечір? - Не витримавши, заговорила вона. – Що це за демонстрація?

Максим незрозуміло скинув голову.

- Мій вечір? - раптом розплився у широкій, відкритій посмішці. – А що, добре звучить. Мабуть, що так. Хочеш спробувати?

Легко підштовхнув до неї другу порцію, знаючи наперед реакцію. І не схибив. Він ніколи не помилявся в цій передбачуваній жінці, яка намагалася стати загадкою.

- Ти ж знаєш, я не їм такої гидоти, - вона гидливо скривилася, відсунувши від себе їжу. - Що ти хочеш сказати?

Максим посміхнувся. Передбачувано, і більше не зачіпає. Раніше різниця інтересів і смаків відчувалася болючіше.

- Сказати? – награно здивовано перепитав чоловік. - Я просто сиджу у своїй квартирі пізно ввечері, втомився після непростого робочого дня. Із задоволенням поїдаю урамаки та негирі. Ностальгую, переглядаючи добрі моменти подорожей. А потім сяду за рояль. Пальці скучили за клавішами, - з почуттям промовив він.

Марина скривилася.

- Я втомився жити не своїм життям.

- Уся справа в Аліні.

Макс на хвилину замислився.

- Так.

- І ти так просто зізнаєшся в цьому? - обвинувально вигукнула Марина, схоплюючись з місця. 

Її дратували запах суші та надто яскраве світло.

Чоловік знову посміхнувся.

- Кожен мислить у міру своєї розбещеності. А я просто дуже вдячний принциповій та неприступній Аліні, яка показала мені, хай і в моєму вже не юному віці, що жінки бувають інші. Яких хочеться завоювати, заради яких прагнеш стати кращим.

Марина роздратовано пирхнула.

- Ну прямо зразок для наслідування!

- Можливо, й ні, - флегматично знизав плечима і відставив свою тарілку, відчувши пересичення. - Але мені спілкування з нею допомогло згадати себе. Я більше не хочу жити чужим життям. Їсти несмачну для мене їжу, їздити не в ті країни, які мені цікаві. Одягати не краватки. І взагалі вдягати краватки. Цілувати не ту жінку. Життя минає. А я просто раптом зрозумів, що минає саме моє життя.
Марина мовчала, невдоволено підібгавши губи і схрестивши руки на грудях.

- Ти мене кидаєш? – зло уточнила вона.

- Кидаю? Ні. Ти ж людина, а не річ. Я з тобою розлучаюсь. Тому що противний тобі.

- Хочеш звинуватити в усьому мене? - обурилася дівчина.

- Я нікого не звинувачую ні в чому. Хоч і кохання до труни ніколи не обіцяв. Просто послухай себе збоку. Тебе дратує в мені все. Це не демонстрація, – він обвів кімнату поглядом, – а моє життя. Але ти не бачиш у ньому себе. І я не бачу...

Максим промовисто замовк, чекаючи на її реакцію. Розлучатися він не вмів. Колишні короткі стосунки рідко тривали понад тиждень-два. І для їх завершення достатньо було більше не дзвонити черговій пасії, а на адресу проживання відправити відступні у види оксамитової коробочки з діамантовим вмістом. Чим краще він провів час, тим більше карат ховалося у прощальній коробочці. У певних колах дівчата навіть змагалися за дорожчу прикрасу. Макс знав про це і сприймав змагання із самовдоволеною посмішкою.

Історія з Мариною могла б закінчитися так само. Але її невтомне прагнення різноманітності у стабільних відносинах заінтригувало його, відклавши розставання ненадовго. Потім помер батько і довелося зайнятися сімейними справами. Чи підтримала вона його тоді? Скоріше ні. Але його влаштовувала стабільність сексуального фронту, поки він розбирався зі справами компанії. Чим глибше занурювався у справи, залучаючи у партнери старого друга, тим менше ставало часу на класичні, у його розумінні, витівки юності.

Марина, на диво, прийняла новину майже смиренно.

- Що ж, може, це й на краще. Принаймні розрив ініціювала не я.

Максим слухав її міркування здивовано. Чому дівчину хвилював саме цей аспект розставання?

- Скажи лише, чому саме зараз? На Аліну ж ти давно запав.

- Я не приховую, що... дуже тепло ставлюся до неї. Але це не взаємно. Будь ласка, не втручай її в це. Чому зараз? Завтра приїде Діма. І ми щільніше займемося відкриттям філій. Я не матиму часу на створення ілюзії стосунків. Або залагодження постійних ревнивих конфліктів. Марине, я вдячний тобі за всі світлі моменти і не тримаю на тебе зла. Сподіваюся, що й ти теж... Блін, я не вмію красиво розлучатися.

- Я не знала, що він приїде вже завтра, - втрачено пробурмотіла вона.

Марина кивнула і попрямувала в спальню, методично збираючи речі в чемодан, акуратно складаючи їх за сезоном, кольором і бог знає яким ще параметрам.

Максим увійшов до кімнати слідом, намагаючись передбачити її поведінку. Можливо, варто очікувати відкладеної істерики та бунту. Але ні.

Зібравши безліч своїх вбрань, білизни та взуття, Марина насилу стягла переповнені валізи з широкого ліжка. Макс подався вперед, щоб допомогти їй. Марина легко відмахнулася від запропонованої допомоги.

- Не турбуйся. Я звикла справлятися одна, - з гіркотою помітила дівчина, крокуючи у бік виходу.