Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 16: Озеро сумнівів

Срібляста вода, мов живий організм, почала охоплювати їхні тіла, стягуючи до себе, немов би тягар правди й таємниць ставав фізично відчутним. Вони трималися за руки, міцно, як тільки могли, пальці їхні зчепилися, створюючи останню лінію зв’язку в цьому хаосі.

— Не відпускай мене! — крикнув Сапфір, його голос розчинився у звуках шепоту й вируючих хвиль.

Габріель відповів лише стиском руки, бо вода вже затулила його рот, змушуючи боротися за кожен ковток повітря.

Їхні тіла занурювалися дедалі глибше. Спочатку це було схоже на падіння в холодну порожнечу, але потім усе навколо наповнилося блискучими потоками світла. Вода змішувалася зі світлом і темрявою, кружляючи в нескінченному танці. Здавалося, вони опинилися в іншій реальності — без меж, без часу, без сенсу.

Габріель відчував, як його ноги ніби втрачають вагу, і тіло розчиняється у водяних потоках. Він хотів закричати, але не міг — лише відчайдушно шукав поглядом Сапфіра, щоб переконатися, що хлопчик усе ще поруч.

Сапфір теж боровся — маленьке тіло вигиналося й пручалося, його очі були широко розплющені, наповнені страхом і якоюсь дитячою рішучістю не відпустити.

Вода затягувала їх у свій вир, який крутився все швидше, зливаючи їхні думки, страхи й спогади в одне ціле. Кожен рух здавався безглуздим, немов вони боролися з самим часом. Їхні ноги й руки обіймала прохолода, але чим глибше вони занурювалися, тим теплішою ставала вода, обпалюючи шкіру, змушуючи зводити м’язи.

І раптом усе сповільнилося. Їхні рухи стали тягучими, мов уві сні. Вода ніби заспокоїлася, затримавши їх у своєму прохолодному обіймі. Очі Габріеля й Сапфіра зустрілися, і, не відпускаючи один одного, вони відчули, як вир знову почав набирати швидкість, але вже не назовні, а всередині.

Їх оточували спалахи світла, схожі на спогади, що блимали то тут, то там.

— Що це таке? — подумав Габріель. Але вода не дала відповіді, лише затягнула їх ще глибше.

Дно озера розкрило перед ними дивовижний світ, що нагадував підводний сад, наповнений чарами. Над ними розкинулося небо з води, усіяне мерехтливими вогниками, які танцювали, немов далекі зірки чи старовинні ліхтарі, що горіли теплим, золотавим світлом. Кожен вогник мерехтів у такт шепоту, який усе ще ледь чутно лунав десь у водяних глибинах.

Під ногами стелився м’який килим із тонких водоростей, які ніжно торкалися їхніх шкіряних чобіт і лоскотали голі щиколотки. Між ними проростали масивні коріння дерев, що впліталися одне в одне, створюючи химерні візерунки. Здавалося, ці коріння були не лише підпорою для підводного світу, а й самі несли в собі якусь прадавню мудрість. Їхні поверхні вкривали дрібні іскри світла, наче росинки, що не висихають ніколи.

Габріель і Сапфір стояли нерухомо, зачаровані цією красою. Кожен їхній рух створював легкі хвилі у воді, які ніби оживляли це місце, змушуючи водорості й коріння злегка хитатися в такт невидимому ритму.

— Це неймовірно, — прошепотів Сапфір, і його голос, замість заглушитися водою, пролунав дзвінко й чисто, мов звук дзвіночка.

Габріель мовчки кивнув, дивлячись угору, де в сяйві ліхтарів-зірок проглядалися обриси водяної поверхні. Навіть світло було тут іншим — м’яким, ненав’язливим, що обіймало кожен куточок цього підводного світу.

— Ми дихаємо… як це можливо? — запитав хлопчик, але відповіді не було. Вони обоє зрозуміли: це місце саме по собі порушувало всі правила реальності.

Десь у далечині раптом промайнув слабкий відблиск — блідо-біле мерехкотіння, схоже на полум’я свічки, що тремтіло на невидимому вітрі. Габріель помітив його першим.

— Дивись, он там, — сказав він, киваючи в той бік. — Щось там є.

— Нам варто туди плисти? — Сапфір з побоюванням глянув на чоловіка, але очі його світилися цікавістю.

— Так, — відповів Габріель, і в його голосі прозвучала впевненість, яка вселяла спокій навіть у такій невідомості.

Вони почали повільно рухатися до мерехтіння, залишаючи за собою хвилясті сліди у воді. Здавалося, що кожен їхній рух викликав у відповідь тихий шепіт цього світу, і ці шепоти супроводжували їх, ніби невидимі провідники.

Мерехкотіння поступово набирало силу, розчиняючи темряву довкола. Це був не просто вогник — то була сяюча куля світла, що пульсувала життям і чарами. Вона здавалася чужою цьому світу, але водночас була його серцем, джерелом всієї цієї краси.

Сапфір мимоволі простягнув руку вперед, але Габріель обережно затримав його, зупинившись на мить. Їхні очі зустрілися, і вони зрозуміли, що стоять на порозі чогось неймовірного.

Вода навколо них затихла, і ніби сам простір змовк, щоб не заважати голосу кулі. Її спів ледь чутно плив навколо, як шепіт казкового світу:

"Я істина твоя, я світло веду,
У мріях твоїх тебе я знайду.
Під зорями, в глибині — шлях в новий дім,
Ти тільки йди, і станеш моїм."

Сапфір скептично звів очі до небес, які у цьому дивному підводному світі були всіяні світлом ліхтарів чи зірок. Він зітхнув і, розвернувшись до Габріеля, саркастично буркнув:

— Ну звісно, ще одна пісенька. Це вже стає традицією. Нам точно триндець, ось побачиш.

Габріель ледь помітно посміхнувся, попри невпевненість у тому, що на них чекає.

Куля тим часом припинила спів і заговорила. Її голос був ніжним і теплим, ніби заспокійливий шепіт близької людини:

— Я — Істина, що ховається в озері сумнівів. Ви пройшли крізь темряву, аби зустріти мене. Я чекала на вас, щоб розкрити те, що було забуте, і те, що досі не стало ясним.

Габріель, насупивши брови, глянув на кулю.

— Що це за місце? Чому ми тут?

Та куля більше не слухала. Її сяйво розширилося, наче вона вдихнула весь світ, і стала більшою, аж поки не перетворилася на велике сонячне дзеркало. Його рамка здавалася зробленою зі світла, а поверхня — ідеально рівною, ніби з живого золота.

У дзеркалі почала проявлятися нечітка картина. Спершу це були лише розмиті обриси, але поступово вони почали набувати форми. Габріель і Сапфір затамували подих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍