Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

Розділ 29

                Колін Сміт ліниво відкинувся на купу подушок, що лежали на його дивані і трохи прибрав гучність телевізора. Коментатор занадто переймався перипетіями бейсбольного матчу, тому майже кричав, коментуючи все, що відбувалося на полі. Самому Колінові це не заважало, але по сусідству жила приваблива дівчина, Емілі, до якої Колін давно вже придивлявся. Вона працювала в лікарні, і перед нічною зміною лягала поспати кілька годин. Коліну не хотілося їй заважати. Він прагнув справити на неї гарне враження, і нарешті перейти від милих розмов ні про що у коридорі до більш близького знайомства.

                Він поглянув на годинник. Скоро Емілі збиратиметься на роботу. Слід вийти, ніби за якимось смаколиком, аби знову побачити дівчину і спитати, чи не завадив він… Колін посміхнувся цим думкам, спостерігаючи за черговою подачею пітчера команди суперника. Аж раптом телефонний дзвінок видер його з лінивої розслабленності.

                - Сміт! Слухаю. – відповів він.

                - Коліне, це Малкольм. – сухий голос детектива пролунав незвично напружено і захекано, ніби він кудись біг.

                - Босе, ти? А чому не висвітився твій номер? – Колін різко випрямився, вимикаючи телевізор.

                - Бо я зі стаціонарного. Мій мобільний здох. – коротко відрізав Малкольм. – Слухай уважно. В мене стріляли…

                - Хто? Де? Бос, я…

                - Тихо ти! – перебив його детектив. – Я цілий, все нормально. Телефон розбився, та то таке.

                Колін відчув, як відпускає липкий страх, що виник абсолютно непомітно і миттєво заволодів ним повінстю. Він шумно видихнив, знову відкинувшись на подушки, і на секунду заплющив очі.

                - Босе, ти де? Я приїду зараз!

                - Саме цього я й хотів. – по голосу Малкольма Колін зрозумів, що він усміхається. – Я в Девілс-Крік, в тій квартирі, яку орендую.

                - ДЕ стріляли?

                - На паркові перед домом. І ще, Коліне… Мене хтось попередв.

                Колін завмер. Це було дивно.

                - Думаєш, той свідок? – перша думка, що прийшла в його голову, була вірною, тому що детектив сухо відрізав:

                - Впевнений.

                - Босе, тримай двері на замку. Я скоро буду.

                - Захопи дорогою скотч, в мене стрес. – гмикнув Малкольм і відбився.

                Колін закотив очі і пирхнув. Він вирішив не витрачати дорогоцінний час на перевдягання. Худі і спортивні штани, в яких він був, цілком пристойно виглядали. Він вдягнув кобуру з пістолетом, накинув куртку і перевірив наявність жетона. В домашньому міні-барі була пляшка скоту, тому в магазин було необов’язково заїжджати. Колін вийшов з квартири, пошкодувавши на мить, що зустріч з привабливою сусідкою відкладажться на невизначений термін, і швидко сів в авто. Його чекала робота.

                ***

                Малкольм поклав слухавку і важко зітхнув. Передчуття небезпеки, що насувалася, лише загострилося після розмови з Коліном. Невідомий стрілець, що чекав на нього на паркові, нікуди не зник, він просто зачаївся в темряві, що опустилася на Девілс-Крік. Тонкі двері, що відділяли Малкольма від загального коридору, не могли слугувати надійною перепоною для того, хто задумав його, Малкольма, вбити.

                Чи лише налякати? Ця думка теж була. І Малкольм, за потреби, міг би знайти аргументи на її користь. Адже той стрілець не продовжив атаку, не перемістився де-інде, аби спробувати ще раз вистрілити, вже точніше, насмерть. Він просто пішов геть. То чи так він прагнув убити, як здалося в ті напружені секунди на вулиці, коли детектив ховався за деревом?

                Якби Джексон Малкольм полював на когось з метою убити, він би продовжив. Він би перейшов в інше місце, ховаючись за автомобілями. Змінив позицію, підкрався з боку. Та він, принаймні, спробував би підстерегти свою жертву перед дверима в дім, щонайменше!

                І нічого з цього не сталося. Пострілів більше не було, і шлях до квартири був чистим…

                - Боже, про що я думаю! – промовив сам до себе детектив і тихо, трішки нервово розсміявся від того, як чужорідно прозвучав його голос в тиші квартири. – Він міг просто не бути готовим продовжувати напад після невдачі! Чого я підозрюю в когось навички професійного вбивці?

                Ця світла думка прийшла раптово. Звісно, чому хтось повинен мати вміння, які сам  Малкольм набув лише довгиим і важким досвідом? Знання того, яким боком стріляє зброя, не перетворює людину на воїна, тим більше – на професійного мисливця за головами. Тим більше, якщо стріляв Біллі.

                Або Джо…

                Малкольм замислився, всерйоз оцінюючи, чи міг і молодший Монінг влаштувати засідку. Звісно, Джо видавався слабшим за брата. Тендітніший, більше схожий зовні на свою матір, ніж на батька, з задумливим поглядом і тонкими пальцями хірурга, він скидався на людину, що більше схильна до розмов, ніж до дій. Але й Сара Монінг не була схожою на брехливе стерво, але ж брехала, і майстерно брехала! То чому Джо мав бути тим, ким здається, тим більше – з такими генами в анамнезі?

                Малкольм згадав, що Колін розповів про істерику Джо на березі Девілс-Лейк. Навіть Колін повірив в щире, глибоке горе Джо Монінга. Але Джо знав, що Біллі не було в пікапі, який злетів у воду. Тобто, брехати він вміє не гірше за матір…

                Джо чи Біллі? Хто стріляв?

                Малкольм важко зітхнув і пройшов на кухню, аби зробити кави, доки чекає на Коліна. Він зммирився з тим, що відпочити не вдасться, і тому розмірковував, чи не зробити йому екстра-міцну каву, аби бути досить бадьорим цієї ночі, коли його увагу привернув будинок навпроти вікон його квартири.

                Малкольм і сам спочатку не зрозумів, що саме було не так. Що саме вибивалося із звичної картинки за вікном кухні, вікном, яке виходило на сусідній дім, як і вікна квартири Аннет Мейнсфілд. Ніби все було звичним – на перший погляд. Рівні ряди осяяних вікон. Де-не-де – миготливий відблиск телевізорів. Фіолетове світло на четвертому поверсі – Малкольм знав, що там живе дивна пані, яка розводить рідкісні квіти в квартирі, і увечері вмикає для своїх «підопічних» особливу лампу. Миготіння диско-кулі на третьому – котрийсь із жильців мав дивне уявлення про вечірнє освітлення в квартирі. Але Малкольма те не зачіпало – крім миготіння, нічого не нагадувало про вечірки. В тій квартирі або була гарна звукоізоляція, або музику слухали в навушниках – жодного стороннього голосного звуку не долинало звідти, хоча будинки стояли зовсім поряд, і можна було навіть розгледіти, що відбувається в квартирах дому навпроти…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍