Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 22

Я тримався в сідлі рівно, не показуючи жодної втоми, хоч дорога від Раммарка до Альби, столиці Ельдану, була важкою. Гвардійці поруч їхали мовчки, ще не відійшовши від напруженого завдання, але я знаю, що більшість із них відчували полегшення. Як і я.

Ми зробили те, що планували: ліквідували арену та вивели на поверхню темні оборудки работоргівців по всій країні. Це був успіх.

Принаймні, я намагався переконати себе в цьому.

Командир не любив хаосу. І не пробачав помилок. А особливо тих, які кидали тінь на королівську гвардію.

А особливо — від мене.

Коли вежі фортеці королівської гвардії з’явилися на горизонті, у мене стиснувся шлунок. Безглуздя — я уже давно не був хлопчаком, який прагне схвалення, але щоразу, коли мені доводилося звітувати перед Ароном, відчуття були однакові.

— Гадаєш, він буде дуже злий? — пробурмотів поруч Даміан, один із найкращих мечників загону.

— А коли він не злий? — я ледь помітно смикнув куточком губ, але очі залишалися холодними.

— Хм. Ну, може, цього разу обійдеться? Все ж, ми закрили арену, як і планували.

Я не відповів. Занадто добре знав Арона, щоб розуміти: не обійдеться.

Велика зала гвардійського штабу була освітлена факелами, їхнє полум’я відкидало довгі тіні на холодний камінь. Арон, лорд Рейнарський, командувач королівської гвардії і по сумісництву мій батько, стояв біля столу, його постава була рівною, жорсткою, мов вирізаною з граніту. Навіть через десятки років служби він залишався таким самим: високим, широкоплечим, із глибокими зморшками на обличчі та важким поглядом, від якого багатьом ставало не по собі.

Не памʼятаю і дня, коли він був для мене не командиром, а батьком.

— Ліквідовано тридцять шість работорговців, ще шістнадцять узято живими, — я звітував рівним тоном, але знов відчував себе десятирічним хлопчаком. — Ми виявили підземний комплекс арени, знищили охоронців і звільнили всіх полонених. Замовники в столиці були виявлені за спробою покинути країну і доставлені в тюрми. Зараз ними займаються слідчі.

Арон мовчав, вивчаючи емоції на моєму обличчі. Потім повільно обійшов стіл і став навпроти, склавши руки за спиною.

— А вибух? — його голос був рівним, майже байдужим, але я знав, що це пастка.

— Вибух не був частиною плану. Він стався після втручання сторонніх осіб.

— Сторонніх осіб, — повторив Арон, і його губи смикнулися у знайомій тіньовій подобі усмішки. — Тобто ти хочеш сказати, що операцію ледь не зірвали… випадкові люди?

Я мовчки кивнув. Не збираюсь пояснювати більше, ніж потрібно. Врешті-решт, арена була ліквідована. Работорговці знешкоджені. Моя місія була виконана. Рапорт поданий вчасно. Це мало б бути єдине, що цікавить Арона.

Але кого я обманюю: мій батько не з тих, хто зупиняється на сухих фактах.

— Стороння особа, — продовжив Арон, роблячи повільний крок вперед, — з якою ти, наскільки мені відомо, провів забагато часу.

Всередині мене все стиснулося.

— В рапорті відсутня частина про твої спроби переслідувати підривників, замість затримання работорговців, — сказав Арон, уважно вивчаючи стос документів. — Тебе бачили на арені. Бачили, як ти відволікся. І, якщо вже бути точним, відволікся на особисті справи.

Я ледь чутно втягнув повітря крізь зуби. Я міг би заперечити. Міг би сказати, що це неправда, що бій був лише частиною прикриття, що я не мав вибору. Але Арону байдуже до пояснень. Байдуже до виправдань.

І найгірше — я знав, що батько розуміє, що ця «стороння особа» була не просто випадковим ворогом.

— Ти втратив контроль, — сказав Арон тихо, і цей спокій був набагато гіршим, ніж будь-який крик. — Ти поставив завдання під загрозу через емоції. Вбивство принца — це не твоя робота. Тобі нагадати, що ти сам відмовився від застави і перейшов до слідчого відділу?

Я стиснув щелепи. Мені не потрібно було нагадувати.

— Я завершив завдання успішно.

— Ти мало не провалив завдання! — голос Арона став гострішим. — Ти втратив контроль. І через кого? Через жінку!

Я знов не відповів. В грудях розгорався знайомий вогонь, але я змушував себе зберігати спокійний вираз обличчя.

— Це була та паскуда, чи не так?

Мої кулаки стиснулись самі собою.

— Вона не має до цього стосунку.

— Вона має стосунок до всього, Калебе, — Арон дивився на мене так, ніби я був дурнем. — І ти це знаєш. Якщо ти дозволяєш особистому минулому заважати твоїй роботі, ти не маєш права носити цей герб, — голос Арона став холодним, як лезо меча. — Або ти навчися відрізати непотрібне, або я зроблю це за тебе.

Мої очі блиснули.

— Якщо ви хочете покарати мене, командире, то я готовий. Але не повчайте мене про відданість справі.

Арон усміхнувся — коротко, жорстко.

— Добре, — сказав він, — якщо ти так хочеш. Завтра вранці ти сам будеш відповідати за дисциплінарні заходи в казармах. Двадцять ударів батогом для тих, хто порушив статут. І якщо хочеш знати, що таке справжня дисципліна, — ти отримаєш те, що не додав іншим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍