Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Я такий радий, що ти справді приїхала, — шепотів він між поцілунками у вечір приїзду, вислизнувши з готелю. — Твоя присутність додасть мені сил.

Стефанія лежала на м’яких простирадлах, з насолодою підставляла обличчя під його поцілунки й усміхалася.

— Я мрію слухати тебе і слухати. З якої пісні почнеш?

— З «Аляски», потім будуть нові, а у фіналі — «Зона відчуження» і «Привід».

Її усмішка зблякла.

— Я стану твоїм приводом для відстані, а ти — моїм, до біса той перон, — процитувала власний вірш, який він зробив піснею. — Ти залишив ці слова?

— Так.

— Тоді не завершуй нею. Вибери щось веселіше. Це погане завершення.

Ян задивився в її тривожні очі. Не розпитував нічого, кивнув.

— Все одно ще викликатимуть на біс. Тому я точно завершу чимось іншим. — Він нахилився, потерся носом об її ніс, ніжно поцілував у губи. — Я піду на світанку. Це буде наша перша спільна ніч. Вперше зможу обіймати тебе цілу ніч.

— Я не люблю спати в обіймах.

— А доведеться!

Стефанія звела брови, вдавано дивуючись, а Ян засміявся, оповив її руками, повернув спиною до себе і притулив до своїх грудей.

— Сьогодні просто спимо, гаразд? Обіймаємося і спимо, — додав.

— Гаразд, нам обом потрібні сили на завтра.

Заснути разом було важче, ніж здавалося. Хотілося говорити. Цілуватися. Стискати одне одного в обіймах. Хотілося бути разом у всіх сенсах, не витрачаючи цінний час на сон.

Але сон все ж здолав їх. Стефанія прокинулася на світанку від поцілунків і гарячого шепоту на вухо:

— Я йду. Гарних тобі читань. До вечора.

Вона вже жила вечором. З самого ранку жила вечором, не зосереджуючись ні на сніданку, ні на підготовці до читань, ні на самих читаннях. Усі вірші, які вона читала, були про Яна. Тобто, за сенсом вони, звичайно, були про різне, але навіть коли йшлося про сніг чи небо, йшлося про Яна. Кожне слово звучало як його ім’я, і його ім’я набувало сенсів у кожному слові.

Тож коли модераторка попросила прочитати новий, ще не виданий вірш, з її губ самі собою спурхнули рядки, присвячені йому:

— Просила: вдягни мене в музику, найкращу, віддавши останнє су кравцеві, в якого з-під ґудзиків видніються ноти. А я несу…

Вона читала й читала, і їй аплодували. А годинна стрілка повзла так повільно, що хотілося залізти на циферблат і поштурхати її.

Швидше б вечір. Швидше. Швидше. Швидше.

Швидше б Ян.

Перед концертом Стефанія повернулася на орендовану квартиру, щоб переодягтися. Якби не вечір, наділа б темні окуляри, й це було б все маскування. Проте в напівтемному концертному залі хотілося бачити його. Тому обмежилася капелюшком з вузькими полями. Та й взагалі вдяглася незвично для себе — у джинси, молодіжну оверсайз-блузу і шкіряний корсет того ж коричневого кольору, що й капелюшок.

Ян здивується, побачивши її таку. Можливо, не з першого погляду впізнає.

Часу було вдосталь, тож прийшла раніше. Заходила в зал однією з перших глядачок. Її місце було з самого краю балкона — близько до сцени, зручно, щоб ніхто не затуляв Яна.

Вона водила поглядом по гостях, спостерігала, як зала наповнюється натовпом — різношерстим, але таким юним і свіжим, що в повітрі буквально пахло молодістю і мріями. На десятьох дівчат припадав один хлопець. Стефанія усміхалася, розглядаючи плакати з написами на кшталт «Ян Нуар, ми тебе любимо» чи чимось більш вигадливим, як от «Я Аляска, будь моєю Америкою». Вона не ревнувала до всіх тих, хто намагався заволодіти його увагою. Тільки пишалася ним. Сильно-сильно.

І не дихала. Коли він вийшов на сцену — більше не дихала. Тільки дивилася, милувалася, всотувала в себе кожну ноту і ловила кожен його погляд на балкон. Ян акомпанував собі, але на клавіші майже не дивився, охоплював поглядом всю залу, аж доки прицільно не подивився на балкон праворуч, в сам куток.

Закінчилася чергова пісня. Він зіграв останні акорди й під вереск та аплодисменти фанатів нахилився, взяв з підлоги пляшку з водою. Пив, високо закинувши голову, і дивився прямо на неї, на Стефанію.

Вона вперше за багато років почувалася такою молодою. І такою безтурботною.

Доки пив воду, фанатки верещали й фотографували ще інтенсивніше, ніж після пісень. Подумки Стефанія поставила галочку навпроти пункту «сказати йому, який він сексуальний, коли виставляє кадик».

— Привіт, Львів! — Він повернувся до мікрофона, вигукнув, вгамовуючи своїм голосом натовп. — Дякую за теплу зустріч! Зараз повернемося до пісень, але можна трохи поговорити? Хочу з вами дечим поділитися!

Стефанія важко ковтнула. Біля серця осіла тривога, трішки присмачена солодким передчуттям. Вона боялася, що Ян підкине несподіванку, але як же глибоко в душі хотіла цього! Попри аргументи здорового глузду, іноді вона бажала, щоб цілий світ знав: він належить їй.

— Сьогодні мій перший сольний концерт, — сказав Ян зі сцени. — До цього я виступав на розігріві й був одним з виконавців-хедлайнерів на концертах, але не збирав залів самотужки. Я надзвичайно зворушений, що сьогодні ви всі прийшли сюди заради мене! Люди, ви нереальні!

Він опустив мікрофон, приклав долоню до серця і широко усміхнувся публіці. Зал відгукнувся виском і оплесками ще гучніше, ніж до цього.

— Цей концерт, перший концерт у моєму першому турі, — продовжив Ян, — я хочу присвятити двом жінкам. Якби не вони, я б не стояв зараз перед вами. Перша — моя мама. Мамо, ти мене чуєш? — Він закинув голову, подивився догори, в темряву склепіння, наче на небо. — Бачиш, я роблю те, чого ти мене навчила! Дякую, мамо!.. Моя мама була вчителькою музики, це завдяки їй я вперше сів за фортепіано, завдяки їй полюбив музику і захотів нею жити. Вона ніколи не збирала залів, але була дуже талановитою і світлою. Я хочу, щоб вона подивилася зараз на мене з небес і почула ваші оплески. Поаплодуєте моїй мамі?

Зал вибухнув синхронними, гучними аплодисментами. Ян розвів руки в різні боки. Усміхався і чекав, доки глядачі стихнуть. А тоді продовжив: