Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Розділ 32

В ліжку прокидаюся сама, але з відчуттям абсолютного щастя в кожній клітинці мого тіла. Не хвилююся, що Данила не має поруч, бо абсолютно впевнена, що він займається сніданком. За час проведений з ним мені таки вдалося вивчити деякі його звички і одна з них — красиво снідати за будь-яких обставин. З однією рукою він точно сам не впорається з приготуванням сніданку, але з його фантазією навіть не сумніваюся, що він викрутиться.

Повільно встаю з ліжка, замотуюсь у простирадло на голе тіло і розпахую навстіж штори, відчиняю вікно і одразу отримую в обличчя ковток свіжого ранкового повітря. Воно бадьорить і приємно лоскоче шкіру. Ідеальне відчуття. 

В кімнату відчиняються двері. Впевнена, що то заходить Данило. Пахне свіжою кавою, випічкою та квітами. Я не оглядаюся. Чекаю, щоб він сам підійшов до мене  та обійняв. 

— Дякую за допомогу, — чую голос Данила і розумію, що він зайшов не один. Міцніше стикаю пальцями простирадло на собі і повільно обертаюся. Добре, що я хоч у простирадло вирішила загорнутися.

Молодий офіціант стоїть біля столика на коліщатках і неприховано витріщається на мене. 

— Тримай, — Данило дістає купюру з гаманця і дає хлопцю. Той відмирає, забирає гроші і ввічливо виходить з номера.

Залишаємося на одинці і я одразу ж розслабляюся. 

— Мені подобається твій образ, — підходить до мене Данило і палко цілує в губи. — Тебе можна легко роздягнути однією рукою, — тягне за край простирадла.

Від запаху сніданку в мене голосно бурчить у животі.

— Вибач, але я проміняю тебе на каву і круасан, — зручніше вмощуюся на диванчику біля столика і відщипую собі шматочок круасана. — Хочеш і тебе погодую? — пропоную Данилові, котрий продовжує стояти біля вікна. Явно задумався про щось своє.

— Не боїшся, що я звикну і тобі постійно доведеться мене годувати з рук, — сідає біля мене Данило і відкриває рота. 

— А ти не боїшся, що це мій підступний план приручити тебе і зробити так, щоб ти їв з моїх долонь, — кладу йому до рота шматок круасана.

— Тоді можеш пишатися собою, бо твій план вже втілився в реальність. Я зʼїм з твоїх долонь навіть отруту, — усміхається Данило, але я відчуваю, що він не такий як завжди. Щось його хвилює і це мені не подобається. 

—  В тебе все добре? —  напружуюсь. 

—  Мені треба поїхати з Левом у Івано-Франківськ, а потім у Львів, — відповідає Данило.

— У вас проблеми з бізнесом? — від почутого в мене одразу пропадає апетит.

— Можна й так сказати, але ми все вирішимо, — заспокоює мене Данило і акуратно торкається здоровою рукою моєї щоки.

— Коли ви їдете? — цікавлюся. Мені так не хочеться його відпускати.

— Виїжджаємо за дві години, — продовжує гладити мене по щоці. 

— В нас лишилося зовсім мало часу, — дивлюся на Данила поглядом кошеняти, якого приручили, а зараз лишають самого.

Я розумію, що в нього важлива причина, але серцю котре ожило поруч з ним, складно його ось так просто  відпустити. 

— Ви надовго їдите? — розпитую деталі.

—  Я не знаю, — не радісно відповідає Данило. 

— Потім ти повернешся на ферму? — цікавлюся. Ми ще не обговорювали  як нам бути з тим, що ми живемо в різних містах. Але від цього нікуди не подінешся. 

—  А ти повернешся на ферму? — питає у відповідь Данило.

— Мені треба нарешті розлучитися і владнати всі питання з Романом, — при згадці про колишнього настрій падає до нуля. 

— Я почуваюся винним, бо лишаю тебе саму з твоїми проблемами і з цим типом, — зізнається Данило. 

— Зі мною буде Єва, тож можеш спокійно їхати, — усміхаюся, щоб не видати своє справжнє хвилювання. Поведінка мого колишнього не вселяє довіри, навпаки, я майже впевнена, що Роман щось задумав і скоро почне діяти. Але мені не хочеться своїми підозрами завчасно лякати Данила і прив'язувати його до себе, тож я змовчую.

Допиваємо з Данилом напівохололу каву і швиденько збираємо його речі. 

— Здається нічого не забули, — поглядом сканує кімнату Данило.  

— Коли ми зустрінемося наступного разу ти вже будеш без гіпсу, — сумно усміхаюся.

— Мартусю, ти навіть не встигнеш за мною скучити, як я повернуся, — пригортає мене до себе Данило.

— Ти ще не поїхав, а я вже скучила ...

— Ти неймовірна дівчина, — не відпускає мене з обіймів.

У Данила дзвонить смартфон. Ми обидвоє знаємо, що це телефонує Лев.

— Тобі треба йти, — першою відсторонююсь від Данила, бо ще трохи постою в його обіймах і точно розплачуся. 

— Я кохаю тебе, — шепоче на прощання Данило, бере свій рюкзак і не оглядаючись різко зачиняє двері. Йому також важко. Але я вірю, що ми з усім впораємося. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍