Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Що ти хочеш нам показати? — обережно запитав Габріель, але голос його зрадливо здригнувся.

— Тебе, — відповіло дзеркало. — Справжнього. Твій шлях, твої кроки. Те, чого ти не зміг побачити, і те, від чого відвернувся.

Дзеркало засвітилося м'яким золотавим сяйвом, і перша картина почала проступати, наче хтось розгорнув книгу минулого. Габріель відчув, як його серце зупинилося на мить, а потім забилося швидше, ніби передчуваючи те, що мало відкритися.

У дзеркалі з’явився маленький хлопчик, який лежав у своєму дитячому ліжку. Нічне світло, яке проникало крізь напіввідчинені штори, малювало тіні на стінах кімнати, перетворюючи звичайні речі на зловісні силуети. Габріель, років шести, тривожно крутився в ліжку, його маленькі руки судомно стискали ковдру. Ледь помітно він хитав головою, наче намагаючись втекти від чогось невидимого. Його дихання було уривчастим, а губи шепотіли якісь несамовиті слова, які неможливо було розібрати.

І ось раптом він викрикнув — крик був розпачливий і тремтячий, наче благання про допомогу. У дверях негайно з’явилася його мати. Її ще молоде, втомлене обличчя було сповнене тривоги. Волосся, недбало заплетене в косу, спадало на плечі, а очі світилися любов’ю, хоч і затьмареною постійним смутком.

— Габріелю! — вона кинулася до нього, сідаючи на край ліжка і м’яко обіймаючи його, ніби сама її присутність могла захистити сина від будь-яких жахів. — Тобі знову наснився той страшний сон?

Маленький Габріель не промовив ані слова, лише судомно кивнув і ще сильніше заховав обличчя в материну руку. Його плечі дрібно тремтіли, а сльози одна за одною текли по щоках, залишаючи мокрі сліди.

— Тихо, тихо, мій маленький, — її голос був наче шепіт вітерця, ніжний і заспокійливий. Вона гладила його по голові, пригладжуючи темне волосся, і шепотіла: — Я тут. Я нікуди не піду. Ти в безпеці.

Жінка обійняла його міцніше, ховаючи від усіх страхів світу, і залишилася поряд. Її теплі руки, її голос, повний любові, поступово заспокоїли хлопчика. Він схлипував усе рідше, поки не заснув, міцно тримаючи мамину руку. Жінка, лежачи поряд, не зімкнула очей до ранку, оберігаючи сон свого єдиного сина.

Картина змінилася.

Тепер Габріель сидів у своїй кімнаті, похмуро схилившись над столом. Вона виглядала тихою, але відчутно порожньою. Замість іграшок на полицях лежали акуратно складені книги та блокноти. Він рахував, прошепотівши сам собі:

— 976... 975... 974...

Числа зривалися з його губ, як молитовні слова, але в них не було спокою. Це виглядало як якийсь внутрішній ритуал, як спосіб втекти від реальності, заплутатися в числах, щоб не чути власних думок. Усе його тіло видавало напругу: спина згорблена, пальці нервово стискали олівець, який уже зламався від тиску.

Дорослий Габріель, що стояв перед дзеркалом, відчув, як його грудну клітку пройняв холод. Це було не просто споглядання минулого — це був удар по його серцю. Він навіть не усвідомлював, як сильно на нього вплинули ці картини.

Чому він не пам’ятав цього? Чому ця дитяча туга, яка так чітко жила в ньому, була забута?

Відчуття крихкості й безпомічності того маленького хлопчика, яким він колись був, обплутало його думки. Він дивився на себе, ніби на чужу дитину, але кожен рух, кожне слово були йому знайомі до болю.

Він зробив крок назад, інстинктивно стискаючи кулаки, але картини продовжували розгортатися, розриваючи його серце на шматки.

Дзеркало знову змінило сяйво, перетворивши золоте тло на світліше, тепліше. Картина почала оживати.

Габріель, ще зовсім маленький, сидів у задньому ряду шкільного залу. Повітря було наповнене гомоном дітей і сміхом батьків, які метушилися, щоб зробити вдалу фотографію. На сцені виступали діти, одягнені в яскраві костюми, їхні голоси губилися в гучній музиці. Але хлопчик ніби існував окремо від цього шумного свята.

Він сидів на стільці, трохи згорблений, обіймаючи себе руками, наче намагався захиститися від чогось невидимого. Його очі були порожніми, спрямованими вдалечінь, ніби все це свято для нього було лише туманним фоном. Інші діти сміялися, ділилися цукерками, але Габріель не намагався приєднатися. Його самотність була майже відчутною.

Раптом біля нього з'явилася мати. Вона тримала в руці рожеву солодку вату, усміхаючись тепло і трохи невпевнено, наче боялася знову зробити щось не так.

— Дивись, мій дорогий, я принесла тобі, — м'яко сказала вона, нахиляючись ближче.

Але Габріель лише зиркнув на неї з-під лоба. Його погляд був сповнений дитячої злості й образи, хоча в його глибині проглядалася туга. Він різко вдарив по її руці, і солодка вата впала на підлогу, розсипаючи липкі шматочки.

— Я тебе не просив! — вигукнув він, підводячись із місця. Його голос зірвався на розпачливий крик.

Не чекаючи відповіді, він кинувся бігти до дверей, залишивши маму стояти саму серед усіх цих щасливих людей.

Жінка дивилася йому вслід, не рухаючись. Її очі були наповнені болем, але вона навіть не намагалася підібрати вату. Її руки повисли вздовж тіла, а губи злегка тремтіли. Вона розуміла, чому він так чинить. Її син був надто маленький, щоб пояснити словами, як йому боляче.

Картина змінилася.

Маленький Габріель знову лежав у своєму ліжку. Ніч. Темрява обіймала кімнату, але цього разу вона здавалася ще глибшою, ще страшнішою. Хлопчик метушився уві сні, ковдра зім’ялася біля його ніг. Його маленьке обличчя скривилося від жаху, а вуста шепотіли щось несвідоме.

І ось він різко прокинувся. Його тіло було вкрите потом, дихання важке і часте. У повітрі зависла напруга, яка не розсіювалася навіть після того, як він усвідомив, що прокинувся.

До кімнати увійшла мати. Вона не вимовила жодного слова, лише підійшла ближче й обережно сіла на край ліжка. Її обличчя було зосередженим, але ніжним, руки тремтіли, коли вона торкнулася сина.

— Тихо, милий, усе добре. Я тут, — сказала вона, беручи його в обійми.