Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 53: Ціна свободи

 

Евсун сиділа на підлозі, згорнувшись у клубочок. Її плечі тремтіли від беззвучних ридань. Вона не могла повірити, що все це сталося з нею. Її серце билося повільно й важко, а погляд був порожнім.

Двері до кімнати ледь прочинилися.

— Евсун… — пролунав тихий голос.

Селім.

Він зайшов і завмер, побачивши її знищений вигляд. Його погляд впав на роздерту тканину сукні, що лежала на підлозі, і він все зрозумів.

— Що він тобі зробив? — у його голосі бриніли злість і біль.

Евсун похитала головою, ніби хотіла стерти цей жах з пам’яті.

— Він приревнував мене до тебе… — ледве вимовила вона, її голос звучав розбитим.

Селім стиснув кулаки, його очі потемніли від люті.

— Я вб’ю його… — прошепотів він, але, побачивши, як Евсун ще більше здригнулася, ковтнув власну злість і сів поруч.

Він обережно доторкнувся до її руки, якби вона була крихким склом, що могло розбитися від будь-якого руху.

— Не плач… Прошу, не плач. Я поряд.

Евсун довго дивилася на нього, а потім, ніби втративши сили, схилилася головою йому на плече.

— Мені страшно… — прошепотіла вона.

Селім м’яко провів рукою по її волоссю.

— Ти не одна.

Так вони й заснули.

Наступного ранку Евсун прокинулася від м’якого світла, що пробивалося крізь вікно. Вона відчула тепло поруч і зрозуміла, що всю ніч провела, опираючись на Селіма.

Вона обережно підвела голову.

— Я заснула на тобі… Пробач.

Селім сонно усміхнувся:

— Та нічого. Я теж заснув.

Він піднявся, поправив сорочку і вийшов із кімнати.

У цей момент двері коридором зачинилися.

Емір.

Він стояв осторонь, ховаючись у тіні. Його кулаки стиснулися, щелепа напружилася. Він бачив, як Селім вийшов із кімнати Евсун… Що він там робив? Що між ними відбувається?

За сніданком Айше помітила, що Евсун немає.

— А де Евсун?

Селім, який саме пив чай, відповів спокійно:

— Вона прихворіла.

— О Боже! Нічого серйозного?

— Ні, просто застуда.

Емір скептично підняв брову. Він не вірив у це. Щось тут було не так.

Минув місяць.

Евсун вже не була тією розбитою жінкою. Вона відродилася з попелу, мов фенікс. Вона більше не дозволить себе знищувати.

Настав день, коли вона поїхала в будинок Явуза.

Він відкрив двері й здивовано дивився на неї.

— Евсун? Ти тут? Послухай, я…

— Ні, це ти послухай! — її голос був твердий, мов сталь. — Те, що ти зробив зі мною…

Явуз винувато опустив очі.

— Пробач мені… Я не контролював себе… Я винен…

Евсун кинула йому папери.

— Підпиши.

— Що це?

— Документ про розлучення.

Явуз підняв на неї очі, сповнені болю.

— Евсун…

— Підпиши. І я піду. Я більше не хочу знаходитися поруч із тобою.

Він мовчки взяв ручку, зітхнув і поставив підпис.

Все.

Вона вільна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍