Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Дякую вам!.. І друга жінка, якій я присвячую цей концерт… Якщо моя мама навчила мене створювати музику, то ця жінка подарувала моїй музиці душу, саме вона мотивувала мене і допомогла стати Яном Нуаром. Митець без дисципліни й доброго… гм, копняка не створить мистецтва. Моєю мотиваторкою і наставницею стала Стефанія Прус — поетка, авторка лірики всіх моїх пісень. Знаєте, я був таким наївним, коли прийшов до неї просити вірш для пісні! — Він усміхнувся, похитав головою. — Спочатку вона мене послала… — Залом пронеслася хвиля сміху. — Але я далі набридав їй, і Стефанія врешті здалася — дала мені завдання написати пісню на її вірш. Сказала, якщо їй сподобається — допоможе мені з наступними піснями. І це дивовижно — їй сподобалося! Знаєте? Моє псевдо Ян Нуар — теж її ідея. Тому, Стефаніє, дякую тобі за те, що повірила в мене, ти не уявляєш, який я вдячний! — Ян мазнув поглядом по балкону, спіймав її усмішку, а тоді знову подивився попереду себе, щоб не видати її присутність. — Мамо і Стефаніє, цей концерт для вас! І, звісно, для вас, мої любі львівські гості!

Глядачі знову підбадьорили вигуками й оплесками, звукорежисер ввімкнув заготовлену мінусівку для таких моментів, щоб Ян передихнув і набрався сил для наступної пісні.

Доки він готувався, на сцену вийшли музиканти, які мали допомагати йому з наступними композиціями. Концерт продовжився.

Стефанія усміхалася, не зводячи погляду зі сцени.

— Я пишаюся тобою, — прошепотіла і часто закліпала, щоб відігнати сльози, які звідкілясь взялися на очах.

— Він такий милий! — почула вигук десь поруч.

Дві фанатки за метр від неї підспівували і між словами пісень висловлювали епітети на адресу Яна. Крім «милий» вона розчула слова «сексі», «харизматичний», «гарний».

Весь концерт ловила себе на думці, що власні, колись давно написані вірші більше не може сприймати як свої слова. Тепер це були його слова. Наче навмисно для нього написані. Наче чекали свого часу, коли з’явиться Ян Нуар і подарує їм мелодію.

Як і обіцяв, він не завершив «приводом для відстані» — заспівав на біс ще раз «Зону відчуження» і чи не єдину свою пісню про взаємне кохання — «Вдаймо».

— …Та й просто вдаймо, що кохання — лише одна, одна із версій, — повторив фінальні рядки приспіву.

Потім були поклони, оплески, подяки, обіцянки приїхати ще під фінальні гучні ритми, які чулися Стефанії як фанфари. Фанфари з нагоди його тріумфу. Було стихання музики, метушіння натовпу, легкий посмак ейфорії й смуток через завершений концерт.

Стефанія виходила з залу серед останніх глядачів. Щойно сховався за кулісами, Ян надіслав їй повідомлення — просив зачекати його в холі або на вулиці. Він пообіцяв, що вислизне раніше або пізніше за решту команди.

— Чому не біля чорного входу? — спитала вона, коли він нарешті вийшов, озираючись.

Була десята вечора, вулиці майже спорожніли. У тьмяному світлі ліхтарів Яна Нуара було не так легко впізнати в смішній кепці й окулярах. Він вперше дозволив собі аж таке зухвальство — поцілував її посеред вулиці. Нахилився стрімко, коротко мазнув по її вустах і, взявши за руку, повів геть.

— Не люблю чорні входи. Я зайшов у твоє життя через чорний вхід, тому коли є можливість, зустрічай мене перед парадним.

Вона міцно вчепилася в його руку й дозволила себе вести вечірньою осінньою вулицею. Вести неквапом, відкрито, ніби вони й не ховаються від цілого світу.

— Вітаю тебе з першим концертом. Ти неймовірний на сцені. Так, наче народжений для неї... І дякую за присвяту!

— Я ще з першої пісні, з першого поцілунку мріяв присвятити тобі концерт. — Він усміхнувся і не втримався, ще раз легко цьомнув її в губи.

— У нас є завтра цілий день і ще пів дня післязавтра. Чим займемося?

— Одне одним, звісно.

Ян засміявся, обійняв Стефанію за плечі. Йшов і думав, як добре було б, коли б вона зустрічала його після кожного концерту. Коли б кожну пісню, кожен вихід на сцену він міг би присвятити їй не лише як своїй наставниці, але і як коханій. Тому вирішив: час настав. Він зобов’язаний зробити щось, щоб втілити цю мрію.