Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Точно, – відповіла, але в очі мені не дивилася.

Соромно? Отже, погодилася… Хоменко, ну твою ж матір! Я тільки почав думати про тебе краще...

***

Майже всю дорогу додому ми провели у повній тиші. Ніка сиділа, дивилася у вікно, але більше не коментувала побачене, як робила це вранці. Навіть музику свою не увімкнула, хоч я спеціально не торкався магнітоли, даючи їй можливість одразу під'єднати свій телефон.

До речі, десь по дорозі й закінчилася наша доба вето. Можливо, згадала про це, тому й мовчить? Чи настільки вже занурилася у мрії про завтрашнє рандеву з олігархом, що не помічає нічого навколо?

Всі ці думки настільки забили мені голову, що не помітив, як пропустив потрібний поворот. Шукати розворот і повертатися на правильну трасу не було бажання, тож я просто продовжив рух. Звісно, так ми зробимо немале коло і заїдемо в місто з іншої сторони, але при цьому я отримаю зайву годину дороги, яка може допомогти мені трохи привести голову до порядку.

Приблизно через пів години, Хоменко вперше за вечір до мене звернулася.

– Чекай, ти що поїхав іншою дорогою? – спитала, вдивляючись в темряву.

Білявка ще не зрозуміла, але я... Не дарма ж згадав, що наш з нею договір знову вступив у силу. Думка, що цього разу саме Хоменко не стрималася – гарно підняла мені настрій.

– Ні про що не забула? – спитав, стримуючи сміх.

– Що? – здивовано перепитала, а потім різко бахнула себе рукою по лобі. – Чорт! Твоє вето закінчилося, так? 

– Бінго! – відповів, вже не приховуючи переможної посмішки. – Один-один, Хоменко. Ми знову у рівних умовах.

– Чорт, який дурний день, – втомлено проговорила і різко вперлася головою в коліна.

– Хоменко, сядь нормально. Це небезпечно! – не втримався і гаркнув на неї.

– Ніби тобі є діло до моєї безпеки, – прошепотіла, але я все одно почув.

На секунд десять просто завис від цього коментаря. А й справді… Мені ж не було раніше діло до неї взагалі… А зараз я просто не можу дозволити їй ризикувати своїм життям. Як і вчора не міг змиритися, що вона сидить вдома без електрики. Як і не міг залишити її тоді на кухні в тому розбитому стані. Як і не можу уявити, що вона справді завтра поїде до Сіворського…

– То що? Ми їдемо іншою дорогою? – знову спитала білявка.

– Так, Хоменко. Ми заїдемо з іншого боку, – відповів, не розуміючи її зацікавленості в цьому.

Вона нічого не сказала, а просто кивнула і знову повернулася до вікна.

Ми проїхали так ще певний період часу, коли я почув:

– Можеш мене тут висадити?

Стоп... Що?!

– Посеред траси? Хоменко, я взагалі не проти тебе десь вивезти і забути, але все ж гріх на душу брати не хочу.

– Нічого зі мною не трапиться, – фиркнула, а потім викрикнула. – Ось тут! Стань, будь ласка!

Від несподіванки справді загальмував і з’їхав на узбіччя.

– От ти взагалі нормальна? Не можна так кричати до водія! 

– Вибач, не подумала. Але у своє виправдання скажу, що потім було б пізно вже, – відповіла і почала відстібати пасок безпеки. – Ну, дякую, що підвіз.

– Хоменко, ти серйозно збираєшся вийти в лісі вночі? – намагався зрозуміти цю дівчину, але її дії взагалі ніяк не піддавалися логіці.

– Гордич, я не маленька дитина і розумію всі ризики. Я гарно знаю цю дорогу, тож все буде нормально, – закотила очі, але добре, хоч починає пояснювати свою поведінку. – Бачиш, он там поворот? Вздовж нього пройти десь хвилин сім і буде село, де живе моя бабуся. Я піду до неї, якщо вже тут опинилася, а потім на таксі доберуся до міста, або завтра вже на автобусі. Все, їдь, – а потім взяла і вистрибнула з авто.

Я декілька секунд перебував в ступорі, а потім теж вискочив слідом.

– Хоменко! – крикнув, адже вона вже встигла відійти на кроків двадцять. – Зараз же повернися в авто, ненормальна!

– Зі мною все добре, їдь, – крикнула і пішла собі далі.

От… Божевільна! Вночі! Сама! Посеред траси та лісу! Як вона взагалі до своїх років дожила з таким ставленням до елементарних правил безпеки?!

– Я тебе зараз просто віднесу в авто, якщо ти сама не повернешся! – крикнув, нарешті наздоганяючи її.

– Гордич! – різко повернулася до мене. – От чого ти взагалі причепився до мене?! Ти ненавидиш мене, то з якого переляку за мене переживаєш? Навіть якщо зі мною щось і трапиться, то що ти втрачаєш? Я зникну. Все як ти і бажав! 

– А якщо я не хочу, щоб ти зникала? – викрикнув, а потім лише зрозумів, що ж саме.

– Що?

Вона зупинилася під ліхтарем і я точно бачив, як змінилося її обличчя. Вона не вірила у те, що щойно почула. Та і я теж. Не вірив і не розумів...

Коли став дивитися на Хоменко інакше? Коли перейшов ту межу від ненависті до… До чого? 

– Повернися. В машину. – видавив з себе, намагаючись перевести тему.

– Повтори, що ти сказав? – не збиралася вона здаватися і при цьому ні на секунду не відводила від мене погляд своїх синіх неймовірних очей.