Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Глава 18

Влас

Існує таке дивне відчуття, коли розумієш – зараз станеться щось дуже-дуже погане. Знаєте таке? 

Ось і в мене воно виникло, коли Сіворський випровадив мене з кабінету під надуманим приводом. Все в мені кричало, що я не маю залишати Хоменко наодинці з цим склизьким типом, але я просто не міг відмовитись, адже у разі відмови – Сіворський прийняв би це на свій рахунок, наче особисту образу. 

У результаті мені довелося відгородитися від незрозумілої тривоги і вийти за юристом, що більше нагадував отих гоблінів, що працювали в банку Грінготтс в “Гаррі Поттері”. До речі, тоді я й переконався, що олігарх мене реально просто випровадив, адже його цей юристик навіть не міг нормально відповісти, що ж потрібно уточнювати. Я спитав прямо, коли ми тільки вийшли з кабінету, а він промямлив щось незрозуміле про статус компанії та ліцензування, а потім взагалі взявся за телефон, ніби йому хтось телефонує, і попросив мене зачекати.

Загалом залишився я стояти біля кабінету Сіворського, наче придурок якийсь. І не повернутися, адже це було б дивно, і не піти кудись, адже тоді той юрист недороблений мене не знайде.

Раптом я помітив, що двері зачинилися не повністю, а тому – прекрасно почув розмову, заради якої, мене, очевидно, і було передано в руки "привітного" прихвосня.

– Вероніко, зізнаюся, що я спеціально відправив Власа, адже хотів поговорити з тобою наодинці, – сказав Сіворський, а я моментально отримав "докази" моїм здогадкам. 

От же старий інтриган!

– Еее... Так, я вас слухаю, – відповіла йому Хоменко нервовим голосом, в якому я точно почув нотки страху.

– Скажи, чи не хотіла б ти допомогти своїй компанії вибороти перемогу на тендері?

Ну, а тепер все стало на свої місця. От с... Скотина хтива!

– Перепрошую, але що ви маєте на увазі? – Хоменко-Хоменко, невже справді не розумієш, що зараз він тобі запропонує? Не маленька ж дівчинка.

– Вероніко, ти гарна дівчина і не можеш не розуміти, який інтерес викликаєш у чоловіків.

Не стримав нервового смішку. Боже, схоже на сцену з дешевої мелодрами. Міг би щось і цікавіше вигадати. Але, не дивлячись на відвертий сюр, я відчував, що мимоволі стискаю кулаки, а всередині підіймається хвиля такого гніву, що аж дихати стає важко.

– Ем… Не зовсім вас розумію, – свята наївність, Хоменко.

– А що тут не розуміти, Веронічко? Ти зробиш приємно мені, а я – буду більш лояльно оцінювати твою компанію. Все ж просто! Ось, візьми. За цією адресою я завтра буду чекати тебе в Києві. О сьомій і…

– Властиславе Романовичу, вибачте за затримку. Пройдемо в мій кабінет? – відволік мене голос юриста, який несподівано знову опинився поруч.

Я кивнув і пішов за ним, намагаючись хоч трохи приглушити емоції, що все ще не бажали вщухати після підслуханої розмови. І найбільше дратувало, що я не почув, яку відповідь йому дала Хоменко. Погодилася? Відмовилася? Чи все ж погодилася?!

Відчував, що вже просто починаю закипати від гніву з цією невизначеністю, адже… Адже… Та неправильно це все!

Білявка зараз може погодитися і ми отримаємо проєкт, але чи зможу я і далі спокійно працювати з цим усвідомленням? З тим, що мою роботу обрали не через професійність і якість, а завдяки постільним вмінням Хоменко?

А якщо вона відмовить? Просто програємо, бо цей придурок не задовольнив свої потреби з молоденькою дизайнеркою?

Голова зараз просто вибухне! 

На всі питання юриста відповідав автоматично, навіть не задумуючись над ними. Все прокручував в голові слова Сіворського і розумів, що мені не варто з ним більше бачитися. Боюся, що не втримаюся і познайомлю його фізіономію зі своїм неідеальним, але дуже дієвим хуком. Знаю, що маю стриматися, але чорт! Не знаю як!

Спочатку він нас викликає майже за триста кілометрів, а потім як ні в чому не бувало повідомляє, що завтра буде в Києві! Мало того, він ще й вирішив відкрито звабити мою... Колегу мою! І байдуже, що це Хоменко. Насамперед вона працівник Фієрі, тож така поведінка – просто плювок нам всім в обличчя.

Я вже був у кроці від того, щоб прямо тут і зараз відмовитися від цього довбаного тендеру, але... Я знав, що не маю права приймати такі рішення без Андрія, тож мусив запхнути свою думку в не дуже пристойне місце і зберігати спокій. 

Після нікому не потрібних "уточнень", юрист провів мене у фоє, де мене вже чекала Хоменко. Я уважно роздивлявся її і намагався вловити, у якому вона стані: задоволена, що отримає олігарха, чи обурена його пропозицією.

Потрібно спробувати про все дізнатися.

– Все добре? Сіворський щось важливе говорив? – вирішив зайти здалеку.

– А? – розгублено перепитала.

– Сіворський. Про що ви говорили? – втрачав терпіння і тримався з останніх сил, щоб не спитати про все прямо.

– Ніч… Нічого... Він нічого важливого не сказав і майже одразу мене відпустив, – запнулася, адже розуміє, що просто бреше мені в обличчя. 

– Точно?

Ну, давай Хоменко. Просто розкажи мені все. Можеш навіть пожалітися, поплакати, аби я тільки мав законний привід повернутися і показати йому, як я ставлюся до його захоплення тобою. Давай!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍