Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель не чинив опору. Він лише схилив голову їй на груди, чуючи, як рівно б’ється її серце. Жінка почала співати. Її голос був тихим, трохи тремтячим, але сповненим любові й теплоти. Мелодія колискової огортала хлопчика, як ковдра, і поступово його дихання вирівнялося.

Він знову заснув, притулившись до її грудей, а вона продовжувала співати, хоча сльози текли по її обличчю, капаючи на його темне волосся. Її руки більше не тремтіли, вони міцно тримали сина, немов могли вберегти його від усіх страхів цього світу.

Ця картина залишилася в дзеркалі довше за інші, і кожна її деталь була наче ножем у серці дорослого Габріеля, який стояв перед цим відображенням і не міг відірвати погляду.

Дзеркало знову змінило сяйво, наче розгортаючи нову сторінку давно забутої книги. У м'якому світлі з'явився кабінет лікаря: строгий, злегка похмурий, але знайомий до кожної деталі. Габріель впізнав ці стіни — це був кабінет, в якому нещодавно його зустрічала головна лікарка.

Проте тепер усе виглядало інакше. За столом сидів не холодний погляд Карли Вайсс, а інший чоловік, молодший, із добрішим виразом обличчя. Його голос звучав спокійно, але впевнено, хоча в його інтонаціях відчувався легкий сумнів. Перед столом сиділа мати Габріеля, її обличчя було блідим, губи стиснуті, але очі палали рішучістю.

— Пані Ноктіс, — звернувся лікар, витримуючи паузу, яка здалася Габріелю нестерпною. — Цей метод ще не доведено, але це єдиний шанс. Його стан потребує негайного втручання. Я не можу обіцяти вам результатів, але... я обіцяю зробити все можливе.

Мати мовчала, її пальці нервово стискали носову хустинку. Габріель, зовсім маленький, сидів поруч, ховаючи погляд у підлогу. Він уже знав цей вираз обличчя матері — вона готова була боротися за нього до останнього подиху.

— Ми зробимо це, — нарешті промовила вона, голосом, який ледь тремтів.

Чоловік кивнув, а потім перевів погляд на хлопчика. Його очі, хоч і сповнені теплоти, змусили малого здригнутися.

— Габріелю, — м’яко сказав він, нахилившись уперед. — Я спробую тобі допомогти. Але для цього ми маємо стати друзями. Називай мене дядьком Генрі, добре?

Маленький Габріель лише кивнув, усе ще уникаючи його погляду. Його дитяче серце розривалося між страхом і надією.

Дорослий Габріель, який дивився на ці картини, відчув, як його серце стислося. Дядько Генрі. Все життя він вважав цього чоловіка родичем, а не лікарем, який колись займався його лікуванням.

Картинка змінилася.

Тепер маленький Габріель стояв у тій самій палаті, де зараз лежав дорослий Габріель. Це місце було настільки схожим, що це відчуття викликало моторошний холод. Стеля, стіни, навіть слабке тремтіння світла ламп — усе те саме.

Хлопчика підвели до ліжка. Медсестра з незворушним обличчям приєднувала до нього дроти, апарати, які видавали механічне гудіння. Він дивився на ці металеві щупальця, які наче намагалися його захопити, і його очі розширювалися від страху.

— Не бійся, Габріелю, — м'яко сказав дядько Генрі, підходячи ближче. — Це трохи неприємно, але це необхідно.

Маленький хлопчик кивнув, але його руки тремтіли, коли він стиснув край ліжка. І ось воно — знайоме відчуття, коли шкіру пронизав холодний укол, і рідина повільно потекла в його вени.

— Лише кілька хвилин, — сказав Генрі, відходячи в бік і спостерігаючи за моніторами.

Габріель затремтів. Його тіло немов пронизувала крижана хвиля, що викликала судоми і страх, який переповнював його маленьке серце.

Дорослий Габріель не міг відірвати погляду. Він знав це відчуття — те саме, яке він переживав зараз, у своїй палаті. Це був початок. Початок всього.

— Що це за жах? — тихо прошепотів він, поглянувши на Сапфіра, який, здавалося, теж був ошелешений побаченим.

Сапфір лише знизав плечима, але в його очах читалося одне й те саме питання: як далеко тягнуться ці таємниці