Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

21.ПараСОЛЬка

Вони снідали прямо в ліжку. Ян збігав у кафе через дорогу, накупив свіжих запашних страв і приніс у їхню квартиру подобово.

Похмурого листопадового дня не дуже хотілося вилазити з ліжка для прогулянки, навіть старий Львів за вікнами не приваблював у таку погоду.

— Будеш? — запропонував Ян, подаючи Стефанії на виделці равіолі зі своєї тарілки.

Вона нахилилася, обхопила губами равіолі й повільно пережувала.

— Смачно… Але куди ти дивишся? — Засміялася.

Доки їла, ковдра сповзла з її грудей, і Ян блукав задоволеним поглядом по чорному мереживному бра.

— Я так стаю ще голоднішим. Вже слина потекла!

У такі ранки легко, просто сміятися, поводитися так, наче вони звичайна пара у звичайних стосунках. Легко кохати одне одного, коли звичний світ далеко, коли не треба ні перед ким вдавати інші почуття.

— Може, ну його все до біса, залишимося тут назовсім? — з сумним смішком припустив Ян. — У цій квартирі. Вимкнемо телефони, сховаємося від усіх. Кохатимемося, дивитимемося фільми, слухатимемо музику, розмовлятимемо, доки… доки смерть не розлучить нас.

— Доки не закінчаться гроші — звучить реалістичніше.

— Ох, ти, як завжди, зіпсувала всю романтику раціональністю!

Стефанія відставила свою тарілку на тумбочку, витягнула шию і зазирнула у вікно. Десь прогуркотів трамвай і просвистіла сирена швидкої чи поліції. Почалася мжичка. Люди ходили з парасольками.

— Я взяла з собою парасольку. Можемо сховатися під нею і погуляти.

— Мм… Мені подобається. Ти візьмеш мене під руку й підемо тісненько-тісненько одне до одного.

— Вкупочці.

— Вкупочці? Вкупочці… Гарне слово.

Вони не взяли своїх маскувальних капелюшків, не взяли окулярів, лише чорну парасольку — буденну й просту, звичну для будь-якої вулиці будь-якого міста, на яку не звернеш уваги. Ян був у чорному пальті, Стефанія — у коричневому. Він ніс парасольку так, щоб затуляла їхні обличчя, влаштував маленький кокон тільки для них двох.

— Я маю сюрприз для вечора, — зізналася вона. — Тільки треба, щоб розпогодилося.

— Сюрприз? До вечора я згорю від цікавості, якщо ти не скажеш.

Стефанія засміялася й пояснила:

— Хочу подивитися з зіркою на зорі. Ми не можемо навіть вулицями разом ходити відкрито, але вночі, під зорями, тільки вдвох… Немає сенсу ховати обличчя. І серця. І душі.

Усмішка, яка грала на Янових губах ще відучора, сховалася. Але сховалася не за тугу чи сум, ні — на перший план вийшла задума і хвилювання.

— Це чудова ідея. Моє серце має тобі сказати дещо важливе.

Вони гуляли цілісінький день, аж до сутінків. Мжичка дозволяла. На безлюдних вулицях піднімали парасольку і роздивлялися будинки. Зупинялися в тихих закутках, щоб поцілуватися. Сміялися й розмовляли про все на світі, йдучи вкупочці крізь натовп. Світу за парасолькою не існувало, доки під її склепінням вони бачили очі одне одного.

Разом зі світлом дня місто покинув дощ. Ян сказав, що це справжня дивовижа — погода напрочуд прихильна до них.

Темніло рано, але Стефанія хотіла дочекатися, доки на небі побільшає зірок, тому вони сіли в авто о дев’ятій вечора. Ян гадав, що попрямують на Високий Замок чи на інший пагорб, але вона повезла його за місто.

— Я зовсім не знаю околиць Львова, але мапи Google підказали мені, де можна шукати чисте поле. Сподіваюся, з часу останнього оновлення даних там не набудували багатоповерхівок.

Рівненькою асфальтованою дорогою вони виїхали за межі Львова, перетнули об’їзну дорогу й опинилися в якомусь селі. Дорога виляла, як змія хвостом, і нарешті вивела їх з села в чисте поле. Будинки залишилися далеко, сховалися за лісом. Поодаль ледь-ледь було видно світло з наступного села.

Стефанія пригальмувала на узбіччі й вийшла з авто. Покрутила головою.

— Здається, непогане місце. Добре, що вже жовтень, і ми нікому не потопчемо городу.

Ян теж вийшов, вдавано скептично зітхнув.

— Одразу видно, що ти нічого не знаєш про сільське господарство. Люди вже, напевно, озиму пшеницю посіяли.

— А ти звідки знаєш?

— Я їздив у село в дитинстві, до діда й баби, доки були живі…

Він ввімкнув на телефоні ліхтарик і, підсвічуючи собі, пішов у поле дивитися, чи нічого там не посіяно.

— Тут наче просто пожовкла трава, — гукнув з пагорба за метрів двадцять від дороги. — Можемо звідси дивитися на зорі.

У Стефанії в багажнику були два крихітні розкладні стільчики, такі, які беруть на пікніки чи риболовлю. А ще — пляшка безалкогольного ігристого, келихи й цукерки.

— Ого, ти підготувалася! — вражався Ян, переносячи все на пагорб.

— Це мінімум для побачення під зорями.

— То що, нарешті подивимося на них?

Він поставив усе на землю і підняв голову, спрямовуючи погляд до синьо-чорного неба, всіяного жовтими крапками. Погода справді була за них — жодна хмарка не затуляла сузір’я. На все небо білів Чумацький шлях. Кудись ліворуч тицяв своїм дишлом Великий Віз. І ще багато-багато зірок зайняли свої місця в фігурах, які вигадала людина.

Стефанія притулилася до його грудей, теж підняла голову, милуючись. Вони стояли мовчки кілька довгих хвилин, аж до болю в шиях. А потім цілувалися. Довго. Настільки довго, що зорі почали блимати, сигналізуючи — припиняйте.

Ян розлив ігристе і сів на стілець. Стефанія влаштувалася в іншому.

— Ти знала? Зорі, які ми зараз бачимо, давно померли, — заговорив він. — Але їхнє світло ще долинає до нас. Тих зірок вже немає, але ми їх ще бачимо.

— Щось таке колись читала. Дивовижно, так?

— Дивовижно…

Він замислився. Зробив ковток, потягнувся до її руки й переплів їхні пальці.

— Яне, я повинна тобі щось сказати… — прошепотіла Стефанія. — Але спочатку маю для тебе подарунок.

Вона поставила свій келих прямо на землю. Засунула руку в кишеню пальта і дістала звідтіля крихітну торбинку. Їм досі підсвічував ліхтарик на телефоні, і в його світлі Ян побачив, як у руках Стефанії щось блиснуло.

— Мені захотілося залишити тобі щось на згадку, окрім віршів. Тримай, це тобі. Можна надіти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍