Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 17: Міст над прірвою

Вода, яка ще кілька митей тому здавалася майже живою, почала змінюватися. Вона закрутилася довкола Габріеля та Сапфіра, немов сплітаючи прозорі обійми, які поступово ставали все щільнішими. У цьому вирі відчувалася сила, що межувала з люттю, але була пронизана чимось більшим — наче сама сутність озера намагалася прощатися з ними, водночас прагнучи звільнитися від своїх секретів.

Навколо них здіймалися хмари бульбашок, що лопалися зі слабким дзвоном, схожим на дзюрчання далекого струмка. Шепіт, що лунав з води, став гучнішим, перетворюючись на майже нечутний спів:

«Правда зросте, наче сонячний схід,
Міст приведе до нового буття,
Йди за вітрами, залиш сумнів свій,
Ключ — у воді, а відповідь — в житті твоїм самім».

Слова були важкими, насиченими, і вони розривали внутрішню тишу обох чоловіків.

Раптом вир заграв новими барвами. Вода стала прозорою, як кришталь, але в її глибинах почали пульсувати золотаві й сріблясті спалахи світла. Усе навколо набуло майже надприродної краси: риби, що плавали біля їхніх ніг, почали розчинятися, наче ставали частиною самої води. Кольори розтікалися навколо, малюючи мерехтливі візерунки, а з глибин підіймався тихий гул, схожий на звук далекого органу.

А потім це сталося.

Вода, яка ще мить тому тримала їх, раптом втратила свою текучість. Вона наче згустилася навколо їхніх тіл, стала щільною, схожою на еластичний шовковий кокон. Їх почало повільно підштовхувати вгору, але це не було схоже на звичайний рух у воді. Це було немов політ — повільний і величний.

Коли вони піднялися ближче до поверхні, усе навколо завібрувало, і вода вивергнула їх із неймовірною силою, немов вистріливши до неба. Вони відчули, як їхні тіла проривають поверхню, розбиваючи її на тисячі бризок, які блищали в повітрі, мов зірки. Світ навколо ніби завмер у цю мить: кожна крапля води, кожен подих вітру здавалися безкінечними й чарівними.

Габріель і Сапфір, мокрі й приголомшені, впали на землю з таким розмахом, що обоє відчули, як серця шалено стукотять у грудях. Вода, яка ще секунду тому була навколо них, стала невидимою, майже ефемерною. Вона зникала, залишаючи по собі лише вологий аромат і сяйливий пил, що виблискував на їхніх обличчях.

Коли вони нарешті піднялися на ноги, дихаючи важко й нерівно, перед ними відкрилася інша картина. Озеро, яке тільки-но було таким величним і магічним, тепер зникло, залишивши після себе величезну яму. На дні цієї прірви все ще мерехтіли слабкі відблиски світла, схожі на залишки того самого чарівного пилу.

***

Хатина огорнула їх затишком, який здавався майже нереальним після сирої, холодної темряви озера. Тепло каміна наче зливалося зі стінами, роблячи їх м'якшими, ближчими. Дерев'яна підлога під ногами скрипіла лагідно, неначе старий друг, який шепотів: «Тепер ви в безпеці». Габріель і Сапфір мовчки розвішували свої мокрі речі біля вогню, а з їхніх рукавів і штанів тоненькими цівками стікала вода, вбираючись у підлогу. Їхні рухи були неквапливими, майже автоматичними — кожен із них потонув у власних думках.

Сапфір першим порушив тишу, запропонувавши какао. Його голос прозвучав тепло, як рятівний промінь у густому мороці, і Габріель не зміг відмовити.

— Я зараз, — сказав Сапфір, зникаючи десь на кухні.

Габріель залишився сам. Він опустився на підлогу біля каміна, загорнувшись у м'який плед, який ще зберігав запах лаванди та деревної смоли. Вогонь у каміні танцював із такою грацією, що його язики нагадували істот із власними думками та бажаннями. Габріель дивився на полум'я, занурюючись у його глибини, немов шукаючи відповіді, які від нього постійно вислизали.

Коли повернувся Сапфір, у його руках було дві великі кружки какао, пар від яких піднімався в повітря, огортаючи кімнату солодким ароматом. Він мовчки передав одну кружку Габріелю й сів поряд, склавши ноги, як дитина, яка тільки-но повернулася з прогулянки під дощем.

— Знаєш, це було... дивно, — почав Сапфір, зробивши ковток гарячого напою. — Ця вода, цей голос... Усе це виглядає як якийсь театр. Але не той, де акторами є ми. А той, де нами керують.

Габріель лише кивнув, не відриваючи погляду від каміна.

— Ти чув той вірш? — запитав він нарешті.

Сапфір трохи нахилив голову.

— Так. Але що він означає? Що це за міст, про який йшлося?

Габріель задумався. Його пальці стискали кружку так сильно, що кісточки побіліли.

— Думаю, це була підказка, — повільно промовив він. — Я чув ці слова, і мені здалося, що вони говорили до мене.

Сапфір усміхнувся, але ця усмішка була сумною.

— Міст, кажеш? Я знаю один неподалік. Він веде через річку до старих руїн. Але це місце... воно завжди здавалося мені неправильним. Там ніби щось не так із самим повітрям.

Габріель подивився на нього з-під лоба, але нічого не сказав.

— Що ти думаєш про ті спогади? — несподівано запитав Сапфір, перериваючи мовчання.

Габріель зітхнув і поставив кружку на підлогу.

— Це був я. Це все... я, але маленький. І цей чоловік... Генрі... я думав, що він мій дядько. Але, схоже, він був лише лікарем. Лікарем, який проводив експеримент.

— Як таке можливо, що ти забув? — Сапфір подивився на нього, його брови були злегка зведені, і в очах відображався справжній подив.

— Думаю, вони стерли мою пам'ять. Цей експеримент... він не просто так. Я чув розмову Карли Вайсс. Вони знають щось більше, ніж говорять.

Сапфір задумливо кивнув, його пальці легенько барабанили по кружці.

— Можливо, вони не просто стерли твою пам'ять. Можливо, вони контролюють усе, що відбувається тут. Навіть... навіть цю тінь.

Габріель різко підняв голову.

— Тінь?

— Так. Це може бути чиїмсь задумом. Усе це. Озеро, підказки, навіть ті спогади. Хтось хоче, щоб ти це побачив.

Вони знову замовкли. Тиша в хатині була теплою, майже заспокійливою. Лише потріскування дров у каміні порушувало її, створюючи ілюзію спокою, якого не було в їхніх душах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍