Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

У її пальцях був золотий ланцюжок з підвіскою — зірочкою діаметром близько півтора сантиметра.

Ян моргав, дивлячись на подарунок. Раптом засміявся.

— Можна, звісно, але знаєш… Ти зараз здивуєшся, коли щось покажу.

Вона подалася вперед, застебнула на його шиї ланцюжок і не втрималася в мить максимального наближення — мазнула носом по Яновому підборідді, вдихнула його запах.

— Там на звороті є напис. Дуже дрібний. Я робила на замовлення. Треба подивитися крізь збільшуване скло, щоб прочитати.

— Обов’язково прочитаю. Дякую тобі. Це так неочікувано… Не знаю навіть, що сказати. Дякую.

Ян подався вперед, ніжно цьомнув її в губи, а тоді відхилився й почав шарудіти по кишенях.

— У мене теж для тебе подарунок. Знаєш, я хотів купити каблучку, але подумав, що це буде занадто зухвало. Тому купив… ось.

У його пальцях з’явилася маленька коробочка для ювелірних виробів, а з неї він витягнув подарунок — ланцюжок з… підвіскою.

Стефанія засміялася.

— Треба ж! Ми настільки думаємо однаково?..

— Це як у твоєму вірші. Наші душі зв'язали морським вузлом… Пам’ятаєш?

— Ти знаєш напам’ять деякі мої вірші? — здивувалася вона.

— Майже всі з нотатника. Я стільки їх читав і перечитував, що можу декламувати без підказок… — Ян покрутив у пальцях підвіску і пояснив: — Я не такий передбачливий, як ти. Купив її сьогодні зранку в ювелірному, коли вибігав по їжу. Але це ж символічно, що мені трапилася така річ, нехай вона нагадує тобі, що мої ноти завжди для тебе. І моє серце теж.

Стефанія задивилася на підвіску з білого золота у формі ноти. Її серце калатало.

— Яне…

— Це ще не все. Вислухай мене, будь ласка. Я повинен сказати дещо важливе. — Він зсунувся на землю зі свого стільчика, а потім став на одне коліно. — Я знаю, що це неможливо. Що у тебе є плани, рішення. Твоя сім’я, яку ти не хочеш руйнувати… Я знаю, що ми робимо збіса погані речі. Але попри всі аргументи розуму, не можу змусити своє серце зупинитися і розвернутися в інший бік. Моє серце навічно твоє. Ти можеш подумати?.. Ні, не так. Я хочу, щоб ти прийняла цю підвіску, а потім, коли зможеш залишитися наодинці з собою, подумала і все зважила. Я прошу тебе дати нам шанс. Я зроблю все, що ти скажеш… Якщо треба, поговорю з твоїм чоловіком. Нехай начистить мені пику. Поладнаю з твоєю дочкою і вимолю в неї пробачення, виступлю з публічною заявою, поясню все всьому світові… Якщо це погубить мою кар’єру, то нехай. Я гратиму тільки для тебе. Може, я здаюся тобі молодим і дурним… Та ні, я справді буваю дурним, не завжди роблю розумні речі. Але, Стефаніє, я прошу подумати лише над одним: що насправді нам заважає бути разом? Чи завадить наше щастя комусь? Чи не приймуть твоє щастя рідні тобі люди? Справжні рідні мали б прийняти…

— Яне, — вона приклала пальці до його губ, — зупинись. — Вдихнула глибоко і змахнула віями, ховаючи сльози. — По-перше, надінь мені ланцюжок. Я хочу його носити на собі, хай там як складеться далі.

Він послухався, подався вперед і застібнув прикрасу на її шиї.

— А по-друге, — продовжила. — Я вже багато думала і маю всі відповіді. Що нам заважає?.. Моя сім’я? Так, я боюся втратити довіру доньки й зруйнувати звичний спосіб життя. Я вибудовувала його роками й не хочу втратити, це правда. Але, крім цього, є ще багато всього. Нам добре разом у моменті, але життя — це протяжність часу. Бути разом так, як ти хочеш, — це спільний побут. Це бачити мене сонною і хворою. Це твої вечори за клавішами в оточенні юних фанаток. Це мої зморшки і перша сивина…

— Але я гото…

— Зажди. Це не романтика музики й поезії, це проза буднів. Я боюся… Ні, я майже впевнена, що в нас з тобою не вийде проза. Знаєш, у моєму житті достатньо прози, я хочу, щоб ти залишався моєю поезією і музикою. Ще зовсім трохи. Тому що… Тому що скоро ми муситимемо покласти цьому край. Остаточно.

— Про що ти?

Його очі блищали вологою. Стефанія зауважила цю вологу, але не могла на неї дивитися без сліз. Відвернула обличчя вбік, торкнулася пальцями підвіски на шиї й прошепотіла:

— Я їду з Солею на рік до Лондона, її запросили на навчання до танцювальної академії, вона давно про це мріяла. У січні. Ми їдемо у січні.

Всі зорі на небі різко погасли. Настала темрява. Янові здалося, що у світі більше не залишилося світла. Він хапався за останні його відблиски, що ще бачив у її очах, коли повернулася і подивилася вологим поглядом.

— Але ж ти кажеш, що це лише на рік… Я можу зачекати. Я зачекаю! Господи, я готовий тебе вічність чекати!

— Ні, Яне, ні. Це може бути рік, а може… Може, довше. Чи назавжди. Це не так і важливо, бо я… Я вирішила.

Він схилився, торкнувся чолом її колін і схлипнув. Не ховаючи емоцій, схлипнув. Ударив кулаком в землю.

— Будь ласка, — прошепотіла вона і взяла його лице в долоні, підняла, зазирнула у вічі. — Нехай ця мить буде зоряною, не псуймо її. Я не хочу прощатися прямо зараз. У нас ще є завтра пів дня. І трохи часу, коли ти повернешся до Києва. Є ще трохи часу. Гаразд?

— Гаразд. — Ян кивнув. Потягнувся до її губ, ненаситно у них вп’явся поцілунком.

Поцілунок був мокрим. Небо, що накрило їх парасолькою, зоряним. Вони — пораненими й спраглими, як подорожні в пустелі, які випивають останні краплі портвейну із фляги.