Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Наступного ранку, коли всі ще спали, Богдана вийшла надвір, і закутавшись у теплий шашлик сіла на лаву біля веранди. Повітря було свіже, з легким серпанком, а над степом нависла тиша, що завжди приходила перед пробудженням села. Вона дивилась на схід сонця і відчувала, як думки самі повертаються у минуле, - в ті часи, що залишили глибокі шрами на душі.

   Вона була ще зовсім молодою, коли почався голод. Згадувалися втомлені, зажурені очі покійної матері, яка здавалося, щодня прощалася із життям, мовчки, без сліз, лише поглядом. Перед очима поставали худі, знесилені брати та сусідське дівча, що мов тіні бігали двором, шукаючи хоч крихту їжі. Як всі і мати в тому числі ходили в ліс - збирали зелену лободу, насіння з бурʼянів, мерзлі гнилі яблука, які ще тримались під деревами, або ж викопувати по мерзлі буряки та картоплю, що десь не десь могли залишитись після збору урожаю. Бідні люди… Чого вони тільки не вигадували, аби вижити, прогодувати себе і дітей.

   Памʼятала той день, коли вперше приїхала з міста в село - у розпал голоду. У місті, хоч і було важко, але їх життя залишилось більш митним і впорядкованим. А тут - у хаті, як і у всьому селі, стояла гнітюча тиша, яку боялись порушити навіть діти. Згадувався батько, який довго сидів біля печі, мов камʼяний. Його постать була водночас важкою, наче зліплена з землі, і мов тінь, легка та невагома. А очі… Глибокі, темні, на прощання сповнені болю і тихої турботи. То була їхня остання зустріч. Ті роки стали для Богдани першою суворою школою життя. Вони навчили її виживати та цінувати життя та кожну крихту хлібини, т кожен ковток теплого супу. А найголовніше - вони навчили її цінувати родинне тепло, близьких поруч і просту присутність рідної людини.

   А потім прийшла війна. Світ, що тільки-но почав повертатись до життя, знову зламався. Богдана вже була змужнілішою, загартованішою та жодна твердість не рятувала від внутрішнього болю. Вона жила в постійній тривозі - найбільше за дітей. Хотілося огорнути їх, закрити собою від усього злого, недоброго. Її серце боліло і за брата, який пішов на фронт, а потім і за Андрія. Щоразу, як перечитувала газети, серце починали битись швидше, вдивлялась прискіпливо у сухі списки з прізвищ полеглих аби лише не побачити там знайомого. Як довго та виснажливо вона шукала Андрія в кожному рядку, кожному повідомленні із фронту. І щодня молилась, щиро, з вірою і краще.

   Згадаючи все це, Богдана важко зітхнула, і подумки подякувала Богові. Подякуала за те, що тепер її діти та онуки живуть у спокої. Її дочкам не доводиться чекати чоловіків з війни, не писати щемливих листів і не ховати болю в очах. Її синові не потрібно з крихт будувати обід, не потрібно вигадувати, чим нагодувати дітей. Все, що вона пережила, залишилось позаду за плечима - як хрест, який колись несла, а тепер лише згадує.

   На очах у жінки зʼявилися сльози. Але ті сльози були вже не від болю, а від вдячності. Вона вистояла. Пережила. І тепер мала змогу сидіти тут, у рідному селі, біля свого дому, з любовʼю в серці і родиною поруч. І це було найбільше щастя.

   Богдана і не помітила, як до неї на лавку підсів Анатолій. Він мовчки сів поруч, уважно подивився на її обличчя, втомлене від спогадів, але щасливе. Разом із нею вдивлявся в повільне сходження сонця над селом - у мʼякому світлі прокидалися хати, дерева, стежки, якими невдовзі заговорять люди. Потім він обережно, по-доброму лагідно, обійняв її.

- Знаєш, - мовила Богдана, не зводячи погляду з далини, - я ніколи не могла подумати, що буду такою щасливою. Після всього, що сталося… після всіх втрат і болю… я нарешті знайшла своє місце у цьому світі. Свій дім і свій спокій.

Анатолій усміхнувся і мʼяко стиснув її долоню.

- І я вдячний долі, що привела мене до тебе. Бо ти - моя надія, моє світло, моє життя.

   Вони сиділи мовчки. Не треба було більше слів. Тиша, що їх огортала, була наповнена сенсом - не порожня, а повна життя, спогадів, тепла. Серця їх бились в унісон - спокійно, вдячно, із тихим щастям за кожен день, прожитий разом.

   Життя Богдани стало прикладом того, що ніколи не пізно знайти своє щастя. Що навіть після найтемніших часів можна віднайти світло, спокій, тепло душі. Її історія - це історія жіночої сили, витримки, віри, а головне відданості самій собі.

   І коли над степом сходило сонце, освітивши золотистим промінням поля, луки, обійстя й рідну веранду, Богдана зустрічала новий день із посмішкою. Вона знала: попереду ще багато прекрасних моментів - простих, але справжніх, які варто прожити.

Сьогодення

   Уляна була найменшою донькою Люби, онукою Богдани та Андрія. Весела, щира, з розписом сонця в очах, вона, здавалось, вміла осяювати собою простір. Усмішка ніколи не сходила з її обличчя - така ж промениста, як і в матері, але водночас особлива, наче в її серці жила світла сила, яку не могла загасити навіть сувора реальність часу. У глибині її погляду ховались допитливість, що межувала з мудрістю. Уляна жила у світі, де багато чого було не домовлено, замовчано або стерто, але її серце ніби памʼятало щось глибше - те чого вона й сама не знала, але відчувала всією душею.

   Найбільше з усього на світі вона любила слухати бабусині розповіді. Богдана, вже сива, з руками, що знали важку працю і серце, що витримало багато, не завжди могла пригадати все до дрібниць. Але з любов’ю, по крихтах, ділилась спогадами, які жевріли в її пам’яті, мов жаринки. Уляна сиділа поруч, затамувавши подих, і ловила кожне слово - не як дитячі казки, а як дорогоцінні істини, які передаються від покоління до покоління.

- Колись, - говорила бабуся, - на Різдво вся хата пахла сіном і кутею , а на дворі - мороз і зоряне небо. Ми стелили сіно під стіл, співали колядки, і в кожній пісні не просто слова, а цілий світ…

   Уляна слухала - і бачила. Перед очима виникали яскраві, мов живі, картинки: маленька хатина, вкритий снігом дах, запізнілі вікна, всередині - піч, над якою сушиться рушник, і велика родина за столом. Бабуся ще зовсім юна дівчина, в вишиванці, дядько Гнат і Степан малі хлопчаки, сміються, а в кожному русі - тепло, любов, рідне.